Долина страху, Артур Конан Дойль

— Атож! Містер Дуґлас завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Перстень, зроблений із золотого самородка, завжди одягав після обручки, і каблучку змійкою — на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручка зникла.

— Дворецький має рацію, — підтвердив Беркер.

— Якщо містер Дуґлас носив обручку під самородком, то вбивці довелося спочатку зняти його, потім обручку, а потім одягти каблучку із самородка назад?

— Так виходить.

Вілсон скрушно похитав головою:

— Чим швидше передамо цю справу до Лондона, тим для нас краще. Вайт Мейсон — спритний чоловік, проте, гадаю, в будь-якому разі доведеться звернутися до Лондона. Ця надзвичайно складна справа нам не до снаги.

Розділ 4. У пітьмі

За терміновим викликом сержанта Вілсона о третій годині ночі прибув начальник карного розшуку графства в легкому кебі. Із першим ранковим потягом він послав повідомлення у Скотленд-Ярд і о дванадцятій уже вітав нас на Бірлстоунській станції. Містер Вайт Мейсон, спокійний і на вигляд розважливий чоловік, із засмаглим обличчям, мужньої статури й трохи кривими ногами в гетрах, був схожий у своєму широкому піджаку на дрібного фермера або жокея, але тільки не на криміналіста.

— Ну, містере Мак-Дональд, — звернувся він до нього, — тут каверзний випадок. Сюди газетярі злетяться, як мухи на мед, варто їм лише пронюхати про те, що сталося. Але, сподіваюся, ми закінчимо справу раніше, ніж вони встигнуть устромити свої носи. Тут знайдеться чимало цікавого й для вас, містере Голмс. Як і для вас, докторе Ватсон, адже медику також знайдеться робота. Всім вам забронювали номери в готелі «Вествілл Армс».

Через десять хвилин ми вже розмістилися в готелі й майже одразу ж зібралися у вітальні, щоб спільно скласти картину докупи. Мак-Дональд усе нотував у записнику. Голмс мовчки слухав, і на його обличчі читалося то здивування, то неприховане захоплення.

— Чудово! — вигукнув він, коли вони виклали хід подій. — Дивовижно! Запевняю, що не можу згадати жодної справи зі своєї багаторічної практики з більш інтригуючими обставинами.

— Я був упевнений, що ви це скажете, містере Голмс, — зауважив Мейсон. — Вілсон грамотно зібрав факти. Я перевірив їх і доповнив своїми висновками.

— Якими ж? — жваво поцікавився Голмс.

— По-перше, я оглянув молоток і не знайшов на ньому жодних слідів. Якби містер Дуґлас боронився молотком, то мав би завдати вбивці хоча б одного удару, і тоді хоч цятка крові на ньому залишилася б.

— Це не обов’язково, — заперечив інспектор Мак-Дональд. — Зустрічаються вбивства за допомогою молотків, на яких не знаходять жодних слідів.

— Припустімо. Потім я оглянув рушницю. Вона була заряджена крупним шротом, і, як засвідчив сержант Вілсон, курки були зв’язані один із одним, тому якщо потягнути за гачок, обидва стволи розрядяться водночас. Мабуть, це було розраховано на випадок промаху. Спиляна рушниця має довжину не більше двох футів, тож її можна було пронести під одягом. На ній немає повного імені фабриканта, лише друковані літери P-E-N на планці між стволами. Інші виявилися спиляними.

— Велике P — із прикрасою під ним, а E і N менші? — уточнив Голмс.

— Саме так.

— «Пенсільванська зброярня», дуже відома американська фірма, — розшифрував Шерлок.

Мейсон поглянув на мого приятеля, як сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит.

— Без сумніву, ви маєте рацію, містере Голмс. Дивно, невже ви можете тримати у пам’яті назви всіх зброярень?

Голмс ніяк не відреагував на цю репліку.

— Звісно, це американська мисливська рушниця, — правив далі Мейсон. — Я десь читав, що спиляними мисливськими пукавками користуються в деяких штатах Америки. Це спало мені на думку ще до виявлення літер між стволами. Очевидно, чоловік, який прокрався в будинок і вбив його господаря, був американцем.

Мак-Дональд похитав головою.

— Це зовсім не очевидно, — сказав він. — Я досі не впевнений, що в оселі був чужинець.

— А як же вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця?

— Усе могли підлаштувати. Дуґлас був американцем або довго жив в Америці. Як і Беркер. Вам немає потреби вводити в будинок американця, щоб приписати йому всі ці чудасії.

— Емс, дворецький...

— Йому можна вірити?

— Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса і надійний як скеля. Він жив у Дуґласа ще до того, як той орендував замок. Так от, Емс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

— Рушницю намагалися сховати, тому й спиляли люфи. Її легко можна було запхати в якусь валізу. Як Емс може бути впевнений, що такої рушниці не було в будинку?

— Однак у такому разі він хоча б раз її та й побачив.

Мак-Дональд знову похитав головою.

— Я все ж таки не певен, що жодної рушниці ніколи не було в цій оселі.

— Поділіться тоді з нами своїми міркуваннями, містере Мак, — пропросив Голмс з інтонацією мирового судді. — Цей чоловік — не грабіжник. Історія з перснем і картка вказують на навмисне вбивство з особистих міркувань. Чоловік прокрався в будинок із твердим наміром убити. Він знає, що, втікаючи, зіткнеться з труднощами, бо будинок оточений ровом із водою. Яку ж зброю обрати? Звісно, безшумну. Тоді він міг би сподіватися, скоївши вбивство, вислизнути у вікно та перебратися через рів. Сподіваюся, з такими міркуваннями погодяться всі. І погодяться з тим, що абсурдно було б принести з собою найгучнішу зброю, яка тільки існує. Чудово знаючи при цьому, що кожна людина в будинку щодуху примчить на постріл і виявить його ще до того, як він перебереться через рів.

— Авжеж, ви ґрунтовно продумали свою аргументацію, — задумливо мовив мій товариш. — Потрібні особливо вагомі докази зворотного. Скажіть, Мейсоне, коли ви досліджували зовнішній бік рову, то не виявили слідів, залишених людиною після прогулянки водою?

— Жодних слідів, містере Голмс. Однак краєм рову тягнеться кам’яне облицювання, вартувало б іще раз гарненько оглянути.

— Містере Мейсон, ви не заперечуватимете, щоб ми негайно ж вирушили на місце?

— Я тільки-но хотів це запропонувати, містере Голмс, оскільки вже попередньо познайомив вас із усіма фактами.

Ми рушили мальовничою сільською дорогою, обрамленою з обох боків спочатку рядами підстрижених в’язів, а за ними — старих дубів. Загалом один із характерних пейзажів сільської Англії. Після закруту дороги перед нами з’явився довгий низький будинок із темно-брунатної цегли зі старовинним садом із тисових дерев. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний підйомний міст, і широкий рів із водою, що виблискувала, немов ртуть під холодним зимовим сонцем. Три століття пролетіли над цим будинком — роки народження та смерті, сільських свят і ловів із гончаками. Дивно, але й тепер ця похмура будівля ніби кидала свою тінь на веселі долини.

Голмс підійшов до краю рову й зазирнув у нього. Потім дослідив кам’яне облицювання і траву.

— У мене хороший зір, містере Голмс, — зауважив Мейсон.

— Немає жодних слідів того, що хтось тут видряпався. Утім, хіба злочинець обов’язково мав залишити слід?

— Інакше й бути не могло...

— Вода завжди каламутна?

— Майже завжди. Потік приносить мул.

— Яка глибина?

— Близько двох футів скраю й три посередині.

— То