Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Нехай покричить, нехай усім розкаже, що народився, заодно легені розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на світ Божий потрапити. Здається, всі впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на місці, і ніжки довгі та стрункі, тож хороший воїн буде. Ще й понеділок сьогодні, а з нього світ починався, – її обличчя торкнулася надзвичайна радість. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скільки подій у нас із цим празником пов’язано! – придивлялася до неї і знову не могла зрозуміти – чи повернулася свідомість, чи й зараз ні? – Синок гарний, у тебе пішов: і носик такий, і навіть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком відкрити серце матері, тому й використовувала весь свій життєвий досвід. – Це він зараз синюватий, бо старався дуже, а через місяць таким красивим стане – не впізнаєш, через два – уже агукати до тебе буде, у три голівку триматиме, а в чотири почне на ноги спинатися, – її не полишала надія, що вона все ж виведе Надю з того стану своїми словами. – Годуватимеш його; жінка найщасливіша, коли дитинку свою груддю годує. – Помітивши, як Надя усміхнулася, вона полегшено зітхнула. А коли вимучена породілля заснула, обнявши рукою загорнуте немовля, Горпина й собі примостилася на лежанці. Один Бог знав, що вона була найщасливішою, прийнявши ще одне дитя Боже.
По обіді, залишивши породіллю на Антоніну, попрямувала додому. Зайшовши у двір, побачила Мар’яну, яка поралася в хліву.
– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко їй довелося, все ж не забула за неї.
– Заслабла від горя, не їла, не пила і не вставала навіть, – почула у відповідь.
– Як не є, а жити все одно доведеться, живим ніхто в могилу не полізе. – Горпина знала, що найтяжчими є перші хвилини. – Умовлятимемо й сьогодні, жалітимемо словом, аби хоч трохи легше їй стало. Згодом воно попустить, навіть з горем усі звикаються, – це вона й по собі знала. – Ходімо до хати, страшенно хочу їсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в житті вона просила.
– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть, і ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тільки німця погнали, одразу й терпець увірвався – так захотілося нормального мирного життя. І коли тільки все скінчиться? – Вона знову поглянула на небо і не могла зрозуміти, чому Бог так довго зволікає зі своїм рішенням.
– Діждемося, – хотіла Горпина радісно сказати, але, важко зітхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнілого обличчя.
– Повеселішав, і лобик уже не такий гарячий.
– Слава тобі, Господи. – Горпина, повільно переступаючи стомленими ногами, пішла до хати.
Через декілька хвилин уже помішувала в мисці гарячий пісний борщ, сьорбала його та підхвалювала. Уляна й собі почала ворушитися на ліжку.
– Чому про Надю нічого не розказуєте? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за своє.
– Знову хлопчик. Поменшало чоловіків, то самі хлопці народжуються, – повідомила з гордістю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рівновага відновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, і не слабкий. У Тоні набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тільки її слухала бідна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула від Наді, вирішила нікому не говорити. Вона багато таємниць носила в собі, цю також сховала якомога далі. – Вистояла баба Горпина і цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованість, то і я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звідки ж взялася сила. – Зі своєю старістю всю ніч над нею простояла, аби тільки нічого поганого не сталося, бо Тимофієві обіцяла. Тож і забавляла, і умовляла, і крутилася, мов муха в окропі. Повертало вже на те, що ані її, ані дитини не буде. Та на все милість Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бік пішло. Городські вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розуміємо.
– Ой, не кажіть такого, Горпино Петрівно, ми теж грішні люди. Нібито все й розуміємо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зірвалося з Мар’яниних уст.
– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навіть стукнула ложкою по столу. – Гріх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жінка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тоді розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досі всі свої події порівнювали с тим тридцять другим і тридцять третім. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаєте, Лаврентій говорив, що просто так і волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усі вірили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплітається. А ви, грішні люди, розплітайте та думайте: чи за гріхи, чи во благо, як піп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живі заздритимуть
