Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Планета. Під ним його планета, така рідна, так добре знана, вивчена по книгах і спізнана колись з високостей, а на ній маленька латочка його землі, яку він найбільше любить… І через те збудовано на ній карцер — скриньку для волелюбних і гордих… Літак робить петлі над підлотою й зненавистю…
І довго Андрій шугає на крилах… Аж поки хтось не каже схвильовано в самісіньке його серце:
— Я тебе замчу давай літаком чорт його зна й куди!
Це Сергій, найменший брат, авіатор. Брат…
Тоді літак здригається й іде вниз штопором. Йде в синю безодню з головокрутною швидкістю… Удар! Сліпучі гейзери пари й вогню і… болю в душі…
Голос, що вчувся, такий був чіткий, такий до галюцінації виразний… Брат! Може, він думає, може, він оце про нього думає?!
Уламки побитих крил, як іскри, миготять де – не – де над холодною, чорною безоднею…
. . . . .
Андрій зітхає й перекладає голову на другий бік на потерплих колінах.
. . . . .
Перед внутрішнім зором хтось листає велику книгу… Дива мистецтва, такі чіткі й яскраві й такі хвилюючі, якими вони ніколи не були, напливають одне на одне… Вся всесвітня скарбниця надбань людського генія, думи, й мрії, й титанічні пориви душ великих, позначених Божим перстом, втілені в фарбах і лініях, хвилюють душу…
Це, може, побільшена монографія з історії мистецтв Гнєдіча… Це, може, грандіозна монографія, ніким ще не сотворена, лише існуюча в уривках, тепер змонтованих у цілість пам’яттю, що все увібрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божеської краси й величі людської душі, людського серця й розуму… Всі галереї світу тут… А межи ними Лувр… І Ермітаж… І галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києві, і фрески Святої Софії та Печерської Лаври, і фрески храму святого Петра в Римі… І музей Сковороди… І якийсь провінційний музей де збереглися два почорнілі образки геніального Мурільйо. І розпис козацької церкви в Переяславі… — все це змістилося в тій монографії, яку розгортає пломеніюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелі, — розгортає на глум цьому склепінню й на поругання людської ницості й підлоти.
Божественна Джіоконда мружить очі і напливає на образ Богоматері, на дивні риси мадонни Сикстинської, найпрекраснішої з усіх мадонн, що проміниться любов’ю в ореолі легенди про майстра, що її сотворив, — про безсмертного Рафаеля Санціо…
Шкіци Мікеланджело й його титанічний образ Саваофа під стелею величного храму…
Тайна вечеря да Вінчі з захмареним вірним учнем Христовим — Юдою, з невловимим тремтінням передбаченої зради…
Тіціан – Веласкес… Рембрандт, і Ван – Дейк, і вся плеяда голландських майстрів, надзвичайні образи тиші, й супокою, й могутньої сили землі, — краса і велич життя земного… Зворушливий Мурільйо… Неповторний Дюрер… Менцель… Біблійний Густав Доре… і інші, й інші…
Барвиста галерея, всі в суміш без расового розмежування — людський геній не знає раси, — ті, що належали всьому світові і що світ належав їм, ті, що мають великі імена, й ті, яких не дуже пестила слава, але від того їхня душа не перестала бути божественною.
Казковий Васнецов і монументальний Рєпін, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу своїх предків… Тихий, незнаний нікому Левченко і геніальний Врубель — перламутр кольорової мозаїки сліпить душу…
Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в прах, і великі очі повні гордих сліз…
Демон дерзання й невгнутої волі, що не хоче обертатися в прах…
Образи перевтілень людської душі, гордий її лет, відображений засобами мистецтва, плине, як ріка, перед внутрішним зором… Час іде… Що таке «час іде»?! Час у карцері не йде. Час зійшовся й вирує — час усіх часів. Час усіх епох, всієї історії. Буття від самих його початків. Життя людей у всіх його барвах і лініях і в четвертому вимірі, що не дається схопити оком, лиш звучить у серці, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричні лінії чи фізичні кольори, — думи, радість, печаль… Печаль…
Андрій листає велику книгу… І повстають у ній образи живих людей — обличчя його сучасників, позначених тією ж божою іскрою, які ту книгу доповнили — книгу людської величі… Ось вони посміхаються — його знайомі й незнайомі, друзі й приятелі… Анатоль Петрицький — химерний дивак, велика дитина, незрівнянний майстер перевтілення людської душі в фарбах і лініях…
Але печаль повстає за цим: за цим іде шерега мучеників, митців – мучеників…
Іван Падалка — підстрижений «під миску», модернізований запорожець, геніальний графік і стиліст… Бойчук… Врона… Седляр!.. Їх ціла бригада, тих, позначених божою іскрою, сучасників. І за це вони… наклали головою ось в цих мурах, задушені в отаких от скриньках, розтоптані чобітьми, а чи заслані в «мєста не столь отдальонниє»…
Велика галерея людської величі запливає кров’ю… Хтось іде по ній тяжкими чобітьми… Але все – таки той «хтось» нічого з тією величчю не може зробити.
Там, де пройшли чоботи — монументальні ботфорти модернізованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно… Але потім з тієї чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника:
«Козака несуть і коня ведуть»…
Несуть люди… Несуть поляглого в нерівнім бою, тим стверджуючи його безсмертя в своїх душах… Безсмертний той, хто покладе серце за «друзі своя».
Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому — никнуть голови в гніві й никнуть дерева в жалобі…
. . . . .
І тоді кольори переходять в звуки… Не можна тієї грані вловити, де кінчається колір і лінія, а де починається звук. Кожен колір звучить і звучить кожна лінія за незбагненним законом асоціацій…
Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнів і ніжна печаль, що розтинає серце… Шопен… Звуки чіткі до галюцинації. Андрій міцно стискає повіки й слухає всією душею бурхливі каскади звуків, схоплюючи найменші нюанси, — найніжніші ридання
