Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Серед наглядачів, на загал злих, є один добрий. Він має негарне, шрамасте обличчя, ніс, як ріпа, кострубаті брові і взагалі весь якийсь кострубатий і необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось він відслоняє сукнинку й дивиться на Андрія:
— Сидиш? — питає він суворо, сховавши в очах смішинку…
— Сиджу…
— Гм… Ну, сиди, сиди… — і опускає запинальце. Через якийсь час, після нудного слонячого тупцяння сюди й туди, він знову підіймає запинальце:
— Сидиш?
— Сиджу…
— Гм… І за що ж тебе посадили?
Андрій зітхає апатично:
— Не знаю…
— Ге – ге… Не знаєш… (добродушна іронія, видно, він знає добре, за що Андрія посадили до карцеру, і це його веселить). — Ну, сиди, сиди…
Минає якийсь час — вартовому нудно. Його щось тягне до запинальця, і він підіймає його:
— Ти чого куриш?! — раптом запитує він суворо, мовби зловив на злочині.
Андрій щиро дивується:
— Я не курю.
— Гм… Не курю… Ну, так хочеш курити! Знаєм ми вас!..
— А… Це можливо…
Вартовий опускає запинальце, мабуть, втішений, що так пожартував, і більше не підходить. Тупцяється по коридору сюди й туди. Андрій вже починає за нього забувати. Під ложечкою ссе докучливе бажання закурити, справді закурити. Пекельне бажання закурити! Нагадав вражий син!.. І ходить там собі.
Вартовий ходить, як маятник. Аже ось вартовий зупиняється біля дверей… Несподівано просувається попід запинальце рука з чимось, а строгий голос каже:
— На… Кури… Та не дуже дими… а то валитиме з віконечка дим, як з комина…
В руці шматок газети, в газеті махорка і пучка сірників… Вражений Андрій бере те все, рука щезає, а голос з – за запинальця глухо каже:
— Там і тертушка є… Смали… Гм… «Не знаю».
Дійсно, в махорці є шматочок тертушки, відламаної від коробочки. Андрій навпомацки віддирає шматочок газети, скручує грубу цигарку й закурює… Сірник тримає в руці, доки він не догоряє до самої пучки— розглядає своє житло… Нічого житло. Сірник гасне, а в очах ще стоять сірі голі стіни такого собі цементового ромба. Можна б сказати, що це домовина або мавзолей, коли б у кутку не було параші, а головне — коли б Андрій так добре не почувався в цім мавзолеї. Колись, як він сидів цілий рік у камері самотнього ув’язнення, він ні за чим так не тужив, як за людьми, і нічого так не хотів, як того, щоб нарешті вийти зі своєї «мишоловки» і з тими людьми побачитись, не важно, з якими, аби лиш то були люди… Мабуть на такій підставі й цей карцер побудовано… Тепер навпаки — він хотів самоти. І він має самоту… Андрій курить і якийсь час думає про вартового… На серці робиться тепло… Кров швидше пробігає в жилах і на душі лагідніє — то повертається захитана й розтрощена віра в людину… Так, ніби з – за хмар підіймається сонце… Найдорожчий скарб, що людина має, — це віра в себе і в собі подібних! Принаймні на цьому все життя трималася Андрієва душа і він в цьому саме тепер переконується.
Епізод з вартовим та з цією махоркою на нього діє, як сонячний промінь. Він так діє, як рятівничий хімікалій на зіпсовану, зів’ялену фотографічну платівку, викликаючи забуті, загублені риси, воскрешає їх, підсилює, скріплює… І ось образ відтворено… Серце стає на місце, на ту тверду основу, на якій воно стояло незрушимо.
. . . . .
Як можна збавити час в карцері? Відомо, що в суворій ізоляції люди божеволіють від нудьги, відомо, що з камер самотнього ув’язнення юнаки виходять лисі від тієї самої нудьги, від безділля, від відчаю самотності, від муки монотонності, коли час, здається, зупинився й не йде. А надто в отакім от карцері, в темряві, коли людина уподоблена до живцем похованого… Але як то смішно, як на Андріїв погляд! Як можна збожеволіти в карцері?! Він зовсім не відчуває тягаря часу й не журиться тим, що впереді так багато днів і ночей, залитих темрявою, що його житло ізольоване від світу й закрите залізними дверима. Навпаки, саме цим він задоволений.
Він тільки турбується, щоб не прийшли й не забрали його звідси, не нарушили його спокою, не обірвали його дум, не відібрали від нього блаженного маріння, такого яскравого, такого барвистого, в якому життя втрачене, а тепер відтворене силою уяви, набуває особливого блиску й особливого звучання…
Спочатку це була нездиференційована вогненна веремія, хаос. Пертім Андрій зринає з того хаосу і намагається його здиференціювати, думати про різні речі окремо, упорядкувати все, відчути й пережити все за порядком — життя у всіх його проявах…
Але насамперед, зринувши з хаосу, він намагається думати про справу. Він має змогу тверезо все обміркувати. І от він обмірковує. Становище його безнадійне, бо теза про те, що з цієї тюрми, немає виходу, занадто переконлива й реальна. Айе це його не турбує, його турбує інше. Для нього боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли він говорив тоді свої слова Давидові, він говорив їх не марно, а з самої глибини душі, з самих основ свого світорозуміння… І от в першім турі він переміг. Але що буде далі? Ясним є, що слідчі хотять зробити голосну справу, хотять зліпити організацію великого масштабу, сподіваючись поробити на тому кар’єру. І в цьому зацікавлена низка осіб, в тім числі, може, й все керівництво цього обласного управління. І вони до цієї мети йтимуть неухильно, схотять за всяку ціну вжити для цього Андрія з найбільшим ефектом. Як розвиватимуться події далі? Що вони будуть робити? Само зрозуміло, що вони не зупиняться ні перед чим. Само зрозуміло, що, не добившись наслідків всіма попередніми методами, вони доберуть інших. У них там груба течка «діла», чимсь напакована. Мабуть, вони стануть на шлях провокації, фальшування підтасовування, використання «очкарів», тобто підставних свідків, спеціально натренованих для цього. Вони мають робити справу…
