Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Сафигін нічого не говорить. І так само мовчить Сергєєв.
Лише знічев’я кидає до Андрія іронічне:
— Ну?..
… Чорна вершинка вібрує в мізку несамовито…
Не дочекавшись відповіді на Сергєєвове «ну» й, очевидно, не потребуючи її, Сафигін зводиться й позіхає зневажливо, понуро:
— Ви можете упиратися, скільки вам хочеться. Але прийде день, коли ви жорстоко розкаєтесь і плакатимете кривавими сльозами… Тільки вже буде пізно… Упирайтесь, будь ласка…
По тих словах Сафигін пішов.
Демон зла. Чорний обперезаний блискучими ременями демон зла.
Так от чому був той сержант!
«Вони, здається, намацали пружину його душі…»
Це була найтяжча з усіх ночей конвейєра. Удар, який йому було зроблено натяками й який його змучена психіка помножила на все пережите, перевершив усі дотеперішні. І болюче запитання — «Хто? Хто ж той Юда, що віддав його на розтерзання?!» — роздвоїлося, подвоївши й муку.
Може б, краще було, коли б він пішов по лінії найменшого опору — прийняв філософію Литвинових тощо й пішов по їхній стежці?.. Або вкоротив життя самогубством?.. Та він згадує слова, сказані Давидові, його власні слова, — й так, як потопельник намацує одчайдушно ногами плавинку — маленький і хисткий, але рятівничий грунт, — так він намацує ті слова й стає на них, як на плавинку. Він спирається на них… Він мобілізує всю свою віру й всю свою волю й розпачливо, уперто кричить своїй душі, наперекір всьому.
«Не може бути!!»
Він кричить наперекір всьому, намацуючи грунт, як потопленик, — бо як він повірить у те страшне, то все впаде з грохотом, як у того Петровського, і він піде на дно.
Обчухрана вершинка, вершинка його душі, мечеться в агонії… Вона тримається на волосинці, на тонюнькій волосинці від краху. Тим крахом є протокол, що лежить он на краєчку стола, завжди готовий до послуг, — лиш злегка повести рукою під ним — і все… І одна агонія мине, але — прийде інша. Хоч зломаному й лежачому вже все одно. Як все одно вже було тому, хто завис на осиці.
Напруга діходить до останньої межі.
«О, вони намацали, вони намацали пружину його душі».
Несподівано конвейєр став.
Конвейєр став. Зупинив його Андрій. Це сталося раптово й непередбачено.
Коли Андрій сидів на своєму проклятому стільці, мліючи від удару, що його завдав Сафигін, і був на тонюнькій ризикованій грані від божевільного, безрозсудного вчинку, а Сергєєв його підганяв до того своїм злорадним — «Ну?!» — нагнічуючи безупинно на його зясждену волю, коли вершинка і так ось – ось мала зломитися — до кімнати увійшов Великін. Увійшов рішучими кроками.
— Ну, як він? — запитав Великін громовим голосом, аж Андрієві вдарило в скроні.
— Та мовчить гад…
Очі в Великіна викотилися, як у бика. Він ступнув до Андрія, зарипів зубами й гримнув несамовито:
— Встать!!
Андрій відчув, що його воля підпорядковується. Господи! Від цього стало страшно… Його воля… Його залізна воля — вже не його!.. Похитуючись, Андрій покірно звівся, хоч хтось всередині одчайдушне намагався втримати його на місці. Але він звівся… Він стояв і дивився на Великіна згори вниз, бо Великін був набагато нижчий за нього, дивився, а сам з острахом вслухався до свого нутра… Великін тіпався весь від люті й кричав йому в обличчя… Він кричав найобразливіші слова.. Він громадив на купу лавину своєї лайки… Дедалі— дужче… Але те все до Авдрія як слід не доходило… Великін сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима… І раптом та вся громохка злива шарпнула Андрієву душу, сягаючи до самих глибин: дійшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромадженої похабщини, Великін завищав на найвищому регістрі і раптом закричав те, чого Андрій ніколи не сподівався. Він, задихуючись, вигукнув:
— І мати твоя б…
— І батько твій б…
— І брати твої б…
— І сам ти б… кров!.. — відхаркнув і з усієї сили плюнув Андрієві в обличчя.
Андрієві потемніло у віччу. Він весь затрясся. Кров ударила в очі, і вся втрачена, несамовита його сила струснула всім його єством, воскресши на мить. Він безтямно шарпнув стілець і з усього маху вдарив Великіна наосліп… Великін встиг обернутись і удар прийшовся вздовж спини. Бідолаха розпістерся на підлозі, вдарившись обличчям об плінтус… Сергєєв шарпнув за шухляду стола й вихопив браунінг…
«Застрелить», — майнула думка в Андрієвій голові, але він випростався назустріч, весь тремтючи від дикого, безтямного гніву й тримаючи стілець, від якого відлетіла ніжка. Він не здавав собі справи, він не пам’ятав себе, клекотів і тіпався весь, як божевільний, спостерігаючи, як Великін намагався звестись і не міг, оглушений, з розбитим об плінтус обличчям..
В цей час стукнули двері й увійшов Фрей.
— Що таке? В чому справа?! — зблід Фрей, побачивши несподіване видовище.
— Слухайте, начальник групи!.. — захрипів Андрій, весь тіпаючись і все ще тримаючи надбитий стілець за спинку. — Ви мене можете мучити… Ви мене можете порізати на шматки й з’їсти з сіллю чи без солі… Це ваша справа… Але хто дав право… ось цьому… зневажати честь моєї матері, мого батька?! Вони темні й неписьменні — це так… Вони прості й непомітні люди — це так.. Але вони ті, іменем чиїм ви правите?! Вони ті, іменем яких і кров’ю яких ви правите!!!
Щось було в Андрієві таке несамовите, в усій його змученій, до краю виснаженій постаті, опанованій лихоманкою, в тих його безтямних словах, що Фрей ошелешений відступив на крок назад. Підвів брови. Подивився на Великіна, що ніяк не міг звестись… Потім підійшов до Сергєєва… Мабуть, Сергєєв вважав за свій службовий обовязок розповісти все, як було. Вони пошепотіли якусь мить. Фрей насупився. Потім Фрей натис ґудзика сигналізації…
«Ну от, — шарпнув Андрій глибоко повітря в змучені груди. — І все… Тепер все… Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його… Нарешті все!..»
До
