Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Понурий сидить чаклун; чорна, як ніч, думка опала його. Один тільки день зосталося життя його, а взавтра він попрощається зі світом. Завтра його скарають. Та не така легка буде його кара: то ще за ласку, як зварять його живого в казані чи з живого грішну шкуру здеруть. Посупився чаклун, голову похилив. Може, він уже й кається перед смертним часом, та не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі проти нього вузьке вікно, заплетене залізними ґратами. Брязкаючи путами, звівся він до вікна подивитись, чи не пройде часом його дочка. Вона лагідна й незлопам’ятна, як голубка, чи не змилосердиться вона над батьком... Та нікого не видно. Внизу в’ється дорога; ніхто нею не пройде. Нижче розкошує Дніпро; йому до всіх байдуже: він бушує, і журно слухати колодникові рівний гомін його.
Он хтось замаячів на дорозі — це козак! І важко зітхнув в’язень. 1 знов скрізь пустка. Он здалека хтось надходить... Майорить зелений кунтуш... Горить на голові золотий кораблик... Це вона! Ще ближче припав він до вікна. Ось уже зовсім підходить...
— Катерино! дочко! змилосердься, ласки прошу!..
Вона німа, вона не хоче слухать, вона й очей не наверне до темниці, і вже пройшла, вже зникла.
Пустка у всьому світі. Журно шумить Дніпро. Журба опадає серце; та чи тямить цю журбу чаклун?
Заходить вечір. Вже й сонце сідає. Уже й нема його. Вже й вечір: похолодало; десь там віл реве; від-кілясь долинає гомін, мабуть, люди вертаються з поля і жартують; на Дніпрі човен хитається... Що кому до колодника? Блиснув на небі срібний серп. От
хтось іде з того боку дорогою. Важко доглянути в темряві. Це вертається Катерина.
— Дочко! Христа ради, бо й люті вовчата не будуть рвати свою матір, — дочко, зглянься на свого злочинця батька! — Не слухає вона й переходить далі. — Дочко, ради нещасної матері!.. — Вона спинилась. — Підійди, прийми останнє моє слово!
— Нащо ти кличеш мене, боговідступнику? Не зови мене дочкою! Ми чужі з тобою. Чого ти хочеш від мене нещасної моєї матері ради?
— Катерино! Скоро кінець мені: знаю я, мене твій муж прив’язати хоче до хвоста коневі й пустити по полю, а може, й страшнішу яку ізмислить кару...
— Хіба знайти на світі кари на твої гріхи? Ти її діждеш; ніхто за тебе не заступиться.
— Катерино! не кара мене лякає, лякають муки на тім світі... Ти безгрішна, Катерино, твоя душа буде витати в раю коло Бога; а боговідступницька душа батька твого буде горіти в огні вічному, і ніколи не загасне той огонь: дужче й гарячіше буде він розпалюватись; росина не впаде на мене, ні вітром не повіє...
— Такої кари не моя сила применшити, — сказала Катерина, одвернувшись.
— Катерино! Стань на одно слово: ти можеш мою душу порятувати. Ти ще не знаєш, який добрий і милосердний єсть Бог. Чи ти чула про апостола Павла, що це була за грішна людина, а потім же він покаявся і став святим?
— Що я можу вчинити, щоб твою душу порятувати, — мовила Катерина. — Чи то ж мені, жінці недолугій, про це помислити?
— Коли б мені визволитися звідціля, я все покинув би. Покаюся: в печери піду, уберу шорстку волосяницю, день і ніч Богові буду молитись. Не те що скоромного, а й риби не скуштую, одежі не стелити-му, щоб спати! І все буду молитися та молитись! Коли ж не здійме з мене милосердя Боже хоч малої частки гріхів, закопаюся по саму шию в землю чи замуруюся в кам’яну стіну; ні їсти, ні пити не буду і так помру; а все добро своє віддам на ченців, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиду.
Задумана стала Катерина.
— Хоч би й одімкнула, то не розкувати тебе.
— Я не боюсь кайданів, — говорив він, — кажеш, що вони закували мені руки й ноги. Ні, я напустив їм туману і замість руки подав їм сухе дерево. Ось де я, дивись, на мені зараз ніяких пут, — сказав він, виходячи на середину. — Я і стін би цих не боявся і пройшов би крізь них, та муж твій не відає, що то за стіни. Будував їх святий схимник, і ніяка нечиста сила не може звідти вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, що замикав святий свою келію. Таку саму келію викопаю собі й я, грішник великий, як на волю вийду.
— Слухай, я випущу тебе, а що, як ти мене дуриш, — сказала Катерина, ставши коло дверей, — і замість покаятися знов будеш дияволові братом?
— Ні, Катерино, небагато мені жити на світі. Вже й без кари ізближається кончина моя. Невже ж ти думаєш, що я сам себе вкину у муки вічні?
Замки загриміли.
— Прощай же! нехай боронить Бог тебе милосердний, дитино моя! — сказав чаклун, її поцілувавши.
— Не підступайся до мене, грішнику несосвітенний, тікай чимдуж!.. — говорила Катерина.
Та він уже зник.
— Я випустила його, — сказала вона, злякавшись і нестямно озираючи стіни. - Що казати тепер своєму мужу? Пропаща я. Тепер хоч жива лягай у домовину! - І, заридавши, впала вона на пень, де сидів колодник. — Та я врятувала душу, — промовила вона стиха. — Я зробила богоугодну справу. А муж мій... Вперше оце обдурила я його. Ой, як же страшно, як важко буде мені перед ним правди не говорити! Хтось іде! Це він! муж! — несамовито скрикнула вона і нечуственна впала на землю.
е я, рідненька моя!
