Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
Ось на широкому Дніпрі зачорнів човен; і в замку буцім блиснуло щось. Стиха свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.
— Бери, Стецьку, з собою швидше шаблю гостру та мушкета і гайда за мною!
— Ти йдеш? — спитала пані Катерина.
— Піду, жінко. Треба оглянути все кругом; чи все в порядку.
— Мені таки страшно зоставатися самій. Сон мене так і налягає. Коли б хоч не приснилося те саме? Я й не знаю, чи справді то приснилось, бо все було як живе.
— З тобою стара зостається; а в сінях і на дворі сплять козаки!
— Стара вже спить, а на козаків я щось не дуже покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключа візьми з собою. То хоч не так страшно буде, а козаки нехай лягають під дверима.
— Нехай і так, - сказав пан Данило, витираючи пил з мушкета і насипаючи на полицю пороху.
Вірний Стецько уже стояв готовий у всім козацькім уборі. Данило взяв смушеву шапку, закрив віконце, засунув на дверях засув, замкнув і вийшов потихеньку з двору між сонними своїми козаками в гори.
Небо трохи не все вияснилось. Свіжий вітер лед-ве-ледве повівав з Дніпра. Коли б не чути було здалека, як скиглить чайка, то все здавалось би німим. Та ось почувся шелест... Бурульбаш з вірним слугою тихо заховалися за терен, що прикривав зроблену засіку. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, із шаблею при боці, сходив з гори.
— Це тесть! — промовив пан Данило, приглядаючись з-за куща. — Чого та куди йому йти об такій порі? Стецьку, гляди мені, пильнуй гаразд, куди попрямують пан-отець.
Чоловік у червоному жупані зійшов аж до берега і повернув до гострого ріжка.
— Ага! Он куди! — сказав пан Данило. — А що, Стецьку, та він якраз потягся до чаклунського кубла?
— Та вже ж не куди інше, пане Даниле! Бо ми побачили б його з другого боку. Він ізник саме коло замку.
— Давай виліземо, а тоді підемо назирці. Щось тут воно криється. Ні, Катерино, казав я тобі, що батько твій лихий чоловік, не так він і поводився, як православний.
Вже промайнули пан Данило і його вірний хлопець на виступі берега. Ось уже їх і не видно. Непробудний ліс довкола замку покрив їх. Верхнє віконце ледве засвітилось. Внизу стоять козаки і думають, як би їм вилізти. Ні брами, ні дверей не видно. З двору, мабуть, єсть хід; та як зайдеш туди? Здалеку чути, як брязкають ланцюгами та бігають собаки.
— Що його довго думати? - сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. — Стій тут, хлопче! Я вилізу на дуба; з нього можна заглядати просто у вікно.
Зняв тут він із себе пояс, кинув на землю шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за віття, виліз нагору. Віконце все ще світилося. Примостившись на суку, коло самого вікна, взявся він рукою за дерево і бачить: в кімнаті і свічки нема, а світиться. На стінах чудні письмена. Висить зброя, та чудернацька все: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Попід стелею туди й назад мигтять кажани, і тіні їх снуються по стінах, по дверях, по помосту. Ось відчинились без скрипу двері. Увіходить якийсь у червоному жупані і просто до стола, накритого білим обрусом. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трохи нижче і притулився дужче до дерева.
Та тому ніколи оглядатися, чи не дивиться хто в віконце. Він прийшов похмурий, з тяжким духом, зірвав зі стола обрус — і враз по всій кімнаті розлилося ясно-голубе світло. Тільки незмішані хвилі того, що було перед тим, блідо-золотого світла, мінилися, поринали, як у голубому морі, і лягали смугами, ніби на мармурі. Тоді поставив він на столі горщика і кидав до нього якесь зілля.
Пан Данило приглядався і не побачив уже на ньому червоного жупана; замість того на ньому вже широкі шаравари, як-от турки носять; за поясом пістолі; на голові якась чудернацька шапка, списана вся не руським і не польським письмом. На лице глянув — і лице почало мінитися: ніс витягся і повис над губами; рот ураз розлізся до ушей, зуб виштирк-нувся з рота; і став перед ним той самий чаклун, що проявився на весіллі в осавули. «До правди сон твій, Катерино!» — погадав Бурульбаш.
Чаклун почав походжати кругом стола, письмена почали швидше мінитися на стіні, а кажани взялись літати дужче вниз і догори, туди й назад. Голубе світло все рідшало, рідшало і якби й зовсім погасло. І світлицею пішло уже тонке рожеве світло. Здавалося, тихим дзвоном розливалось чарівне світло по всіх кутках і враз ізникло, і впала тьма. Зринав тільки гомін, ніби вітер тихої вечірньої години награвав, кружляючи над дзеркалом води, нахиляючи нижче в воду срібні верби. І ввижається панові Данилові, що в світлиці місяць світить, ходять зорі, мріє темно-синє небо, і студінь нічної прохолоди аж дихнула йому в лице. І ввижається панові Данилові (він аж за вус себе смикав, чи не спить часом), що то не небо вже в світлиці, а його власна опочивальня; висять на стіні його татарські та турецькі шаблі; по стінах полиці, на полицях хатній посуд та начиння; на столі хліб і сіль; висить колиска... та замість образів визирають страшні обличчя; на лежанці... але густий туман укриває все, і стало знову темно, і знов із дивним дзвоном освітилась вся світлиця рожевим світлом, і знов як стій стоїть чаклун в чудній чалмі своїй. Дзвони
