Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
верховинці, що по горах стелеться чиясь-то довга тінь, а небо ясне, і на йому ні хмаринки. Тільки ж ніч приведе темряву, знов його видно, і відбивається в озерах, і за ним, граючи, біжить тінь його. Вже проїхав багато він гір і виїхав на Кривани. Над цю гору нема вищої серед Карпату: як цар, здіймається вона над іншими. Тут спинився кінь і вершник, і ще дужче сон його облягає, і хмари насунувши, оповили його.
XIII
ить... тихо, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та що ти так дивишся на мене? ти страшна: в тебе з очей тягнуться залізні кліщі... ух, які довжезні! і горять як огонь! Ти, мабуть, таки відьма! А як ти відьма, то згинь відціля! Ти вкрадеш мого сина. Який же непутящий, цей осавула: думав, що мені весело живеться в Києві; ні, тут і муж мій, і син; хто ж буде доглядати вдома? Я втекла так тихо, що ні кіт, ні собака не почули. Ти хочеш, бабо, стати молодою? - це зовсім не важко; треба тільки танцювати; от дивись, як я танцюю... — і по такій недоладній мові пішла в танець Катерина, безумно позираючи навколо і взявшись у боки. Верещала і притупувала вона ногами; без ладу, без такту дзвеніли срібні підківки. Незаплетені чорні коси метлялись по білій шиї. Мов птиця, не спиняючись, летіла вона, тріпаючи руками й киваючи головою, і здавалось, що, знесилівши, або в землю брязнеться, або зійде зі світу.
Сумна стояла стара няня, і сльозами виповнились її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці
вірним козакам, що дивились на свою пані. Вже зовсім знесиліла вона і помалу тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці. «А я намисто маю, парубки! — промовила вона, ставши, - а в вас нема!.. Де муж мій? — скрикнула вона враз, вихопивши з-за пояса турецький кинджал. — Ой, це ж не такий ніж, як треба! — Тут і сльози й туга прокинулися на її лиці. — В мого батька глибоко серце, він не достане до нього. У нього серце з заліза коване. Йому скувала одна відьма на пекельнім огні. Чом не йде батько мій? Невже він не знає, що вже час заколоти його? Десь-то він хоче, щоб я сама прийшла... - і, не докінчивши, чудно засміялась. - Яке смішне я пригадала: я згадала, як ховали мого мужа. Його ж живого поховали!.. Такий сміх опадав мене... слухайте! ось слухайте!» І замість слів почала вона співати пісню:
Біжить візок кривавенький;
У тім візку козак лежить,
Постреляний, порубаний,
В правій ручці дротик держить,
З того дроту крівця біжить;
Біжить ріка кривавая.
Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче.
За козаком мати плаче.
Не плач, мати, не журися!
Бо вже твій син оженився.
Та взяв жінку паняночку,
В чистім полі земляночку,
І без дверець, без оконець,
Та вже пісні вийшов конець.
Танцювала риба з раком...
А хто мене не полюбить, трясця його матір!
Так плуталися в неї всі пісні. Вже день і другий живе вона в своїй хаті і не хоче й чути про Київ, і не
молиться, й тікає від людей; від ранку до пізнього вечора блукає темними дібровами. Гострі шпички покололи біле лице й плечі: вітер тіпає розпущені коси; осіннє листя шелестить під ногами в неї — ні на віщо не гляне вона. В час, коли вечірня зірка погасає, ще не сходять зорі, ні місяць не світить, а вже страшно ходити в лісі: по деревах деруться й хапаються за гілки нехрещені діти, ридають, регочуться, котяться клубком по стежках і в лапатій кропиві; із дніпрових хвиль вибігають гуртами ті, що стратили свої душі, дівчата; коси ллються з зеленої голови на плечі, вода, дзюркочучи, збігає з довгих кіс на землю, і дівчина світиться крізь воду, як крізь шкляну сорочку; уста дивно всміхаються, щоки палають, очі виманюють душу... вона згоріла б від кохання, вона б зацілувала... Тікай, хрещений чоловіче! Уста її — лід, постеля — холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не гляне ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм і батька шукає.
Рано-вранці приїхав якийсь-то гість, показний із себе, в червонім жупані, і про пана Данила розпитує, слухає про все, втирає рукавом заплакані очі і плечима ниже. Він, бач, воював разом з покійником Бу-рульбашем; разом рубались вони з кримцями й турками; чи сподівався ж він, щоб таке сталося з паном Данилом. Розповідає ще гість і про всякі інші пригоди і пані Катерину хоче бачити.
Катерина спершу не слухала нічого того, що говорив гість; перегодя ж стала, ніби й при своєму розумі, наслухати його мови. Він завів про те, як вони жили разом з Данилом, наче брат з братом; як одного разу під греблею від кримців заховались... Катерина слухала і з нього очей не зводила.
«Вона одійде! - думали хлопці, дивлячись на неї. — Цей гість поможе їй! Вона вже слухає, якби й при розумі!»
Гість почав оповідати вже про те, як пан Данило, розкривши одного разу перед ним серце, сказав йому: «Дивися ж, брате Копряне, коли з Божої волі не стане мене на світі, візьми до себе дружину, і нехай тобі вона дружиною буде...»
Страшно втопила в нього очі Катерина. «А! — скрикнула вона. — Це він! батько!» — і кинулась на нього з ножем.
Довго боровся той, вириваючи в неї ножа. Та таки вирвав, замахнувся — і стався страшний злочин: батько убив безумну дочку свою.
Вражені козаки кинулись були на нього; та чаклун вже устиг скочити на коня і зник з очей.
а Киевом проявилось нечуване диво. Всі пани й гетьмани збирались на це
