Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
впаде, ремесло будівельника не зникне під її уламками, а вознесеться до нових вершин і більшого визнання…

Продзеленчав дзвінок у двері. За мить з’явився служник Тухі, притримуючи двері вітальні перед Домінік Франкон.

По тому, як Тухі затнувся на півслові, Кітінґ зрозумів, що Домінік не запрошували або не очікували. Вона всміхнулася до Тухі, кивнула йому і махнула рукою, запрошуючи говорити далі. Він спромігся ледь вклонитися в її бік, трохи більше ніж просто здвигнув брови і продовжив промову. Це було люб’язне привітання, і ця неформальність включала гостю до дружнього кола, але Кітінґу здалося, що воно трохи забарилося. Ніколи досі він не бачив, щоб Тухі пропустив слушну мить.

Домінік сіла в кутку, позаду інших. Кітінґ на якийсь час забув, що потрібно слухати, намагаючись привернути її увагу. Він мусив зачекати, аж поки її очі задумливо обвели кімнату, від обличчя до обличчя, і зупинилися на ньому. Він вклонився і жваво закивав із привітною усмішкою власника. Вона схилила голову — її вії торкнулися до щоки у мить, коли заплющилися очі, — а потім глянула на нього знову. Тривалий час дивилася на нього не всміхаючись, неначе заново відкривала щось у його обличчі. Він не бачив її з весни. Подумав, що вона зараз трохи втомленіша і миліша, ніж у його спогадах.

Потім він знову повернувся в бік Еллсворта Тухі та прислухався. Слова, що він їх чув, як завжди запалювали його, та до задоволення домішувалася дещиця неспокою.

Він знову зиркнув на Домінік. Вона здавалася чужою у цій кімнаті, на цьому зібранні. Він не міг пояснити чому, але впевненість у цьому була величезна і гнітюча. Річ була не в її вроді, не в її зухвалій елегантності. Але щось робило її сторонньою. Неначе всі вони залюбки оголилися, а людина, яка увійшла цілком одягненою, зненацька примусила їх відчути сором і непристойність власної поведінки. Та вона нічого не робила, просто уважно слухала. Відхилилася назад, схрестивши ноги, і прикурила цигарку. Різким рухом зап'ястка загасила сірника і кинула його в попільничку на столику. Він бачив це, і йому здалося, наче цієї миті вона жбурнула цього сірника в їхні обличчя. Подумав, що це безглузде припущення. Але зауважив, що Еллсворт Тухі під час своєї промови жодного разу не поглянув на Домінік.

Коли збори закінчилися, Тухі поспішив до неї.

— Домінік, люба моя! — радісно промовив він. — То я можу вважати себе щасливим?

— Якщо хочеш.

— Якби я знав, що ти зацікавишся, я надіслав би тобі особливе запрошення.

— Але ж ти не подумав, що я зацікавлюся?

— Ні, правду кажучи. Я…

— Ти помилився, Еллсворте. Недооцінив моїх репортерських інстинктів. Я ніколи не пропускаю новин. Нечасто випадає нагода спостерігати, як народжується кримінальний злочин.

— Домінік, про що це ти? — різко запитав Кітінґ.

Вона обернулася до нього.

— Привіт, Пітере.

— Ти, звісно, знайома з Пітером Кітінґом? — усміхнувся Тухі.

— О так. Пітер колись був закоханим у мене.

— Домінік, ти вжила неправильний час, — сказав Кітінґ.

— Пітере, не варто серйозно ставитися до того, що каже Домінік. Вона й не хоче, щоб ми серйозно до цього ставилися. Домінік, ти хочеш приєднатися до нашої маленької групи? Твої професійні вміння дають тобі повне право на це.

— Ні, Еллсворте. Я не хочу приєднуватися до вашої маленької групи. Насправді, щоб таке зробити, мені бракує ненависті до тебе.

— Чому ти це не схвалюєш? — гаркнув Кітінґ.

— Ну що ти, Пітере! — без пауз між словами відповіла вона. — Звідки в тебе такі думки? Я аж ніяк не проти. Адже так, Еллсворте? Гадаю, що це корисна і, вочевидь, потрібна ініціатива. Це саме те, чого ми всі потребуємо — і заслуговуємо.

— Ми можемо сподіватися на твою присутність на наступних зборах? — запитав Тухі. — Приємно мати такого тямущого слухача, який геть нічому не перешкоджатиме — я про наступні збори.

— Ні, Еллсворте. Дякую. Я прийшла лише з цікавості. Ти зібрав тут цікаве товариство. Юні будівельники. Між іншим, чому ти не запросив чоловіка, який спроектував будинок Енрайта — як там його звати? — Говарда Рорка?

Кітінґ відчув, як стиснулися його щелепи. Але вона невинно дивилася на них і сказала це так легко, тоном побіжного зауваження… «Мабуть, — думав він, — вона не мала на увазі… чого?» — запитував він сам у себе і додавав: «Не мала на увазі нічого такого, про що цієї миті подумав я, нічого такого, що мене налякало б».

— Я не мав приємності познайомитися з містером Рорком, — похмуро відповів Тухі.

— Ти його знаєш? — запитав Кітінґ.

— Ні, — відповіла вона. — Я лише бачила ескіз будинку Енрайта.

— І? — наполягав Кітінґ. — Яка твоя думка?

— Я про це не думаю.

Потім вона повернулася і вийшла, Кітінґ її супроводжував. Він розглядав її в ліфті, коли вони спускалися вниз. Він побачив її руку в щільній чорній рукавичці, що тримала за кутик сумочку. М’яка недбалість її пальців здавалася зухвалою і водночас привітною. Він знову відчув себе переможеним.

— Домінік, скажи, навіщо ти прийшла сюди?

— О, я давно ніде не була, тому й вирішила почати звідси. Знаєш, коли я йду плавати, то не люблю катувати себе, поступово занурюючись у холодну воду. Я відразу пірнаю, і це страшенно неприємно, але потім відразу стає легше.

— Про що ти? Що поганого у цьому зібранні? Урешті-решт, ми не плануємо нічого певного. Ми не маємо жодної програми дій. Я навіть не знаю, навіщо ми там.

— Саме це, Пітере. Ви навіть не знаєте, навіщо ви там.

— Це лише гурт товаришів, які хочуть бути разом. Спілкуватися. Кому це зашкодить?

— Пітере, я втомилася.

— Добре, чи твій сьогоднішній візит означає принаймні, що ти покинула своє відлюддя?

— Так. Лише це… Моє відлюддя?

— Я весь час намагався зв'язатися з тобою, ти ж це знаєш.

— Невже?

— Я повинен розповісти тобі, який радий бачити тебе знову?

— Ні. Вважаймо, що ти вже це сказав.

— Знаєш, Домінік, ти змінилася. Я не можу точно сказати як саме. Але змінилася.

— Справді?

— Вважаймо, що я вже сказав тобі, яка ти гарна, бо мені бракує слів, щоб висловити це.

Було вже темно. Він гукнув таксі. Сів поруч із нею, повернувся і глянув їй в очі; його погляд змушував її подарувати йому підказку, сподіваючись зробити тишу між ними значущою. Вона не відвернулася. Сиділа, вивчаючи його обличчя. Здавалося, вона запитувала себе про щось, прислухалася до якоїсь думки, що він не міг її вгадати. Він повільно підсунувся і взяв її за руку. Відчув опір її руки, відчув у її негнучких пальцях силу всієї руки

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: