Джерело - Айн Ренд

— Але, врешті-решт, ви… ви схвалюєте це? — занепокоєно запитав Кітінґ.

— Схвалюю що? Що, Пітере?

— Наш… майбутній шлюб.

— Пітере, це марне запитання! Звісно ж, я схвалюю. Але ви такі молоді! З молодими завжди так — вони створюють проблеми на порожньому місці. Ти запитуєш про шлюб так, наче це щось аж таке важливе, щоб його не схвалити.

— Ми з Кеті зустрічаємося вже кілька років, — сказав Кітінґ, захищаючись.

— І це було кохання з першого погляду, звісно?

— Так, — погодився Кітінґ, почуваючись смішним.

— Це мала бути весна, — мовив Тухі. — Зазвичай буває саме так. Завжди знайдеться темний кінотеатр і двійко людей, які, забувши про світ довкола, тримаються за руки — але ж руки пітніють, якщо триматися занадто довго? Але все одно прекрасно бути закоханим. Немає повісті солодшої на світі — та банальнішої. Кетрін, не відвертайся. Ми ніколи не повинні дозволяти собі втрачати почуття гумору.

Він доброзичливо всміхнувся, обійнявши їх обох своєю усмішкою. Ця доброзичливість була така величезна, що їхнє кохання здалося крихітним і жалюгідним, оскільки лише щось нікчемне могло пробудити таке глибоке співчуття. Він запитав:

— До речі, Пітере, коли ви збираєтеся одружитися?

— Насправді ми ще не визначилися з датою, знаєте, як це буває, — стільки всього сталося зі мною, і в Кетрін є робота і… І, між іншим, — різко додав він, бо тема роботи Кеті безпричинно його дратувала, — коли ми одружимося, Кеті має покинути цю роботу. Я проти цього.

— Я теж, — погодився Тухі, — її не схвалюю, якщо вона не подобається Кетрін.

Кетрін працювала денною черговою в яслах при Кліфордському комунальному навчальному закладі для бідних. Це була її власна ідея. Вона часто відвідувала цей заклад разом із дядьком, який викладав там економіку, і зацікавилася роботою.

— Але ж мені це подобається! — несподівано збуджено сказала вона. — Я не розумію, Пітере, чому це тобі так дошкуляє. — В її голосі з’явилася наїжачена нота, зухвала й неприємна. — Я ніколи в житті не відчувала більшої радості — допомагати людям, які безпорадні та нещасні. Я ходила туди сьогодні вранці — не мусила, але сама цього захотіла, а оскільки звідти я поспішала додому, то не мала часу перевдягнутися, але це не має значення, — кого обходить мій вигляд? І, — наїжачена нота зникла, вона заговорила жваво і дуже швидко, — дядьку Еллсворте, ви лише уявіть! У маленького Біллі Гансена болить горло — ви ж пам’ятаєте Біллі? І няньки там не було, тому я мусила протерти його горло аргіролом. Бідолашний, у нього в горлі був страхітливий білий наліт!

Її голос, здавалося, сяяв, наче вона говорила про щось надзвичайно прекрасне. Вперше Кітінґ побачив той захват, на який сподівався. Вона і далі розповідала про роботу, про дітей, про клуб. Тухі уважно слухав. Він нічого не казав. Але щира увага в очах змінила його, насмішкувата веселість зникла, і він забув про власну пораду — він був серйозним, по-справжньому дуже серйозним. Коли він зауважив, що тарілка Кетрін спорожніла, то запропонував їй тацю з бутербродами простим жестом, що якимось чином перетворився на ввічливий вияв поваги.

Кітінґ нетерпляче чекав, коли вона замовкне бодай на мить. Він хотів змінити тему. Оглянув кімнату і побачив недільні газети. Він давно хотів дещо запитати, тому обережно почав:

— Еллсворте… що ти думаєш про Говарда Рорка?

— Рорк? Рорк? — перепитав Тухі. — Хто такий Рорк?

Те, як він надто невинно, надто жартівливо повторював це ім’я з ледь зневажливим запитанням наприкінці, переконало Кітінґа, що Тухі чудово знає це ім’я. Він пояснив:

— Говард Рорк. Ти знаєш, архітектор. Той, що спроектував будинок Енрайта.

— Що? О так, той, хто, врешті-решт, зводитиме будинок Енрайта.

— У сьогоднішній «Хроніці» міститься ескіз.

— Невже? А я ж проглядав «Хроніку».

— І… що ти думаєш про цей будинок?

— Якби там було щось важливе, я запам’ятав би.

— Звісно! — Кітінґ ковтав склади, наче затримував подих на кожному з них: — Це щось жахливе, божевільне! Нічого подібного ніхто ніколи не бачив і не хотів би побачити.

Він наче звільнився від тягаря. Неначе все життя вірив, що в нього невиліковна хвороба, аж зненацька слова найвидатнішого у світі фахівця оголосили його здоровим. Йому хотілося сміятися — вільно, безглуздо, не дбаючи про власну гідність. Йому хотілося говорити.

— Говард — мій приятель, — сказав він радісно.

— Твій приятель? Ти його знаєш?

— Чи знаю я його! Ми ж разом училися у Стентоні, й він три роки винаймав у нас кімнату. Я можу сказати тобі, якого кольору в нього білизна і як він приймає душ — я це бачив!

— Він жив у вашому будинку в Стентоні? — перепитав Тухі. Він говорив якось обережно і чітко. Звуки його голосу лунали тихо, сухо й безповоротно, немов ламалися сірники.

«Це дуже дивно», — подумав Кітінґ. Тухі поставив йому чимало запитань про Говарда Рорка. Але його запитання не мали сенсу. Вони не стосувалися його проектів, не стосувалися архітектури загалом. Це були безглузді особисті запитання — дивно було запитувати таке про людину, про яку ніколи не чув.

— Він часто сміється?

— Дуже рідко.

— Він здається нещасним?

— Ніколи.

— У нього було багато друзів у Стентоні?

— У нього ніколи й ніде не було друзів.

— Він не подобався людям?

— Він нікому не може подобатися.

— Чому?

— Він змушує людей відчувати, що його безглуздо любити.

— Він виходить на люди, випиває, розважається?

— Ніколи.

— Він любить гроші?

— Ні.

— Він вірить у Бога?

— Ні.

— Він багато говорить?

— Дуже мало.

— Чи слухає він, коли інші обговорюють із ним… якісь ідеї?

— Він слухає. Але краще б не слухав.

— Чому?

— Це ображало б менше — якщо ти розумієш, про що я: коли людина тебе так слухає, ти розумієш, що йому твої слова геть байдужі.

— Він завжди хотів бути архітектором?

— Він…

— Пітере, у чому річ?

— Ні в чому. Просто мені щойно спало на думку: як дивно, що я ніколи його про це не запитував. Ось що дивно: неможливо запитати в нього про таке. Він маніяк, коли йдеться про архітектуру. Здається, це так багато для нього важить, що він втрачає людську подобу. Він зовсім не вміє насміхатися із себе — ось тобі приклад людини без почуття гумору, Еллсворте. Важко сказати, що б він робив, якби не захотів стати архітектором.

— Ні, — сказав Тухі. — Важко сказати, що б він робив, якби не міг стати архітектором.

— Він пішов би по трупах. Усіх