Джерело - Айн Ренд

— Чому? — перепитав Рорк.

— Із тобою незатишно перебувати в одній кімнаті. Знаєш, напруга заразлива.

— Яка напруга? Я почуваюся цілком нормально лише, коли працюю.

— У цьому й річ. Ти почуваєшся нормально, тільки коли тебе ось-ось розірве на шматки. Із чого ж ти, чорт забирай, зроблений, Говарде? Зрештою, це ж лише будинок, а не комбінація Святого Причастя, індійських тортур і сексуального екстазу, на що ти, здається, перетворюєш роботу.

— А хіба це не так?

Рорк не часто згадував Домінік, але коли згадував, думки приходили не як раптове одкровення, а як усвідомлення постійної її присутності, про яку не потрібно собі нагадувати. Він хотів її. Знав, де можна її знайти. Він чекав. Його тішило очікування, бо він знав, що очікування було нестерпне для неї. Він знав, що його відсутність прив’язує її до нього значно дужче і принизливіше, ніж прив’язала б його присутність. Він давав їй час спробувати втекти, щоб вона зрозуміла свою безпорадність, коли він вирішить знову побачитися з нею. Вона дізнається, що саму цю спробу дозволив він, що це лише інша форма рабства. Потім вона буде готова або вбити його, або прийти до нього із власної волі. Ці два вчинки були б рівнозначними для неї. Він хотів довести її до цього. Він вичікував.

Будівництво дому Енрайта мало ось-ось розпочатися, коли Рорка запросили до офісу Джоела Саттона. Джоел Саттон, успішний підприємець, планував звести величезний офісний будинок. Джоел Саттон став успішним лише завдяки своїй здатності геть не розбиратися в людях. Він любив усіх. Його любов не визнавала жодних відмінностей. Це було зрівнювання, що не залишало місця для вершин і низин, не дозволяло їх, наче поверхня миски з мелясою.

Джоел Саттон познайомився з Рорком під час вечері в Енрайта. Рорк йому сподобався. Він захоплювався Рорком і не бачив жодної різниці між Рорком і будь-ким іншим. Коли Рорк зайшов до його кабінету, він заторохкотів:

— Але я не впевнений, не впевнений, я зовсім не впевнений, але гадаю, що варто розглянути вашу кандидатуру як проектувальника того маленького будиночка, що я про нього думаю. Ваш будинок Енрайта якийсь дуже… химерний, але привабливий, усі будинки привабливі, обожнюю будинки, а ви? А Родж Енрайт — дуже метикуватий чоловік, напрочуд метикуватий, він наживається там, де ніхто інший навіть не здогадається. Я будь-коли готовий вислухати підказки Роджа Енрайта. Коли щось добре для Роджера Енрайта, то й для мене це буде добре.

Кілька тижнів після цієї першої розмови Рорк чекав на звістку. Джоел Саттон ніколи не ухвалював квапливих рішень.

Одного грудневого вечора до Рорка без попередження заскочив Остін Геллер і заявив, що наступної п'ятниці Рорк мусить піти разом із ним на офіційне прийняття, влаштоване місіс Ролстон Голкомб.

— Якого біса, ні, Остіне, — відповів Рорк.

— Послухай, Говарде, але чому ні? О, я знаю, ти ненавидиш такі збіговиська, але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися. З іншого боку, я можу навести тобі чимало переконливих аргументів, щоб піти. Це місце — щось на кшталт будинку побачень для архітекторів і, звісно, ти віддаси що завгодно за будівництво — о, я знаю, за будівництво за твоїми правилами, але все ж ти продав би за нього душу, якої в тебе немає. Тому — чи можеш ти потерпіти кілька нудних годин задля майбутніх перспектив?

— Певно, що так. Тільки я не вірю, що такі вечори відкривають якісь перспективи.

— То ти підеш цього разу?

— Чому саме цього разу?

— Ну, по-перше, тому, що ця клята чума Кікі Голкомб напосідається на мене. Учора вона вмовляла мене дві години, і через неї я спізнився на обід із приятелькою. Її репутацію буде зруйновано, бо такий будинок, як в Енрайта, споруджується в місті, а вона не може продемонструвати в своєму салоні його архітектора. Вона колекціонує архітекторів. Вона наполягала, щоб я привів тебе, і я їй це пообіцяв.

— Навіщо?

— Зокрема тому, що наступної п’ятниці в неї буде Джоел Саттон. Спробуй, навіть якщо це нестерпно для тебе, поводитися з ним люб’язно. Я чув, що він майже вирішив віддати тобі цей будинок. Невеличкий особистий контакт може стати саме тим, що залагодить справу. Навколо нього багато охочих. Усі вони будуть там. Я хочу, щоб ти теж там був. Я хочу, щоб ти отримав це замовлення. Я не хочу нічого й чути про гранітні каменярні протягом наступних десяти років. Мені не подобаються гранітні каменярні.

Рорк сів за стіл, схопившись обома руками за стільницю, щоб не впасти. Він був виснаженим після чотирнадцятьох годин на роботі й подумав, що таки мусить бути виснаженим, але не відчував цього. Він згорбився, намагаючись розслабитися, але йому це не вдалося; його руки залишалися напружені, їх судомило, а лікоть тремтів безперервним, дрібним дрожем. Він широко розставив свої довгі ноги — одна зігнута і нерухома, впиралася коліном у стіл, друга, починаючи від стегна і донизу, нетерпляче здригалася. У ці дні йому було важко примусити себе відпочити.

Тепер Рорк винаймав велику кімнату в маленькому сучасному багатоквартирному будинку на тихій вуличці. Він обрав цей будинок, бо над його вікнами не було карнизів, а на зовнішніх стінах — панелей. У його кімнаті було лише кілька простих меблів; вона була чиста, простора і порожня; здавалося, що в кутках відлунювало.

— Чому б не піти, бодай один раз? — наполягав Геллер. — Там не буде аж так жахливо. Це може навіть розвеселити тебе. Зустрінеш там чимало давніх приятелів. Джон Ерік Снайт, Пітер Кітінґ, Ґай Франкон із дочкою — ти повинен із нею познайомитися. Ти колись читав її статті?

— Я піду, — зненацька погодився Рорк.

— Ти часом такий непередбачуваний, що навіть можеш бути розсудливим. Я заїду по тебе о восьмій тридцять у п’ятницю. Форма одягу офіційна. До речі, у тебе є смокінг?

— Енрайт примусив мене його купити.

— Енрайт — дуже розсудлива людина.

Коли Геллер пішов, Рорк іще довго сидів за столом. Він вирішив піти на прийняття, бо знав, що це останнє місце на землі, де Домінік хотілося б із ним зустрітися.

— Немає нічого безглуздішого, моя люба Кікі, — казав Еллсворт Тухі, — ніж заможна жінка, яка має за хобі розважати гостей. Одначе будь-яке безглуздя по-своєму чарівливе. Скажімо, аристократія — наймарнотніше явище з усіх.

Кікі Голкомб морщила носа, несхвально мурмосячись, але порівняння з аристократією їй сподобалося. Три кришталеві люстри осявали її бальну залу у флорентійському стилі, та коли вона поглянула на Тухі, світло відбилося в її