Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

— А тобі? — спитав Осмогруд.

— Я-м не волів утікати… — сумирно схилив очі долу Валдислав.

— То пощо ж утікав єси досі?

— Він…

Валдислав хотів сказати, що то все діло Соболевих рук, та тільки закотив холошу, й Осмогруд побачив широку й уже затягнуту різану рану на його лівій литці.

— Хто то тебе?

Турицький жупан знову схилив очі:

— Він…

Хоч ту рану Валдислав одержав і не від Соболя, а коли втікав од Стоїла.

Любиця пропікав турича палкими вічми наскрізь, не вірячи жодному його слову, й Валдислав одчув потребу виправдатися й перед рудовусим сіверським князем:

— А твого сина молодшого… Сур…

Любиця встав і вийшов з полотки, та незабаром Осмогруд покликав його знову:

— Підеш, княже, в землю Турицьку слом.

— До Воїжира?!

Любиця ще не встиг заспокоїтись, але й Осмогрудові було не легше. Любичин син загинув у чесній раті, а його, Осмогрудів, брат утік у чужу землю, зрадивши вітчих кумирів і дідні покони.

Він зціпив зуби:

— До Великого жупана Воїжира, брата моєї матері!

Рудовусий сіверянин тільки провів долонею по гарячім обличчі:

— Як повелиш, так і буде.

Повернувся Любиця вже взимку, й знову ні з чим:

— Не дає Воїжир…

Осмогруд щойно ввійшов знадвору й грів змерзлі руки над вогнищем. Пальці кусало лютими зашпорами й гріти б їх не належало, та Осмогруд лише кривився й слухав. Любиця повторив те саме:

— Не дає.

Між собою вони й досі уникали називати Соболя на ймення, й Осмогруд зосереджено розминав покляклі пальці.

— Що ж рече?

— Рече переказати тобі: «Коли ти тримаєш при собі мого брата… — Любиця повагавсь, але закінчив: —…то чом я не можу тримати при собі твого?»

Осмогруд лиховісно блимнув на нього, й Любиця не схилив зору. Він сподівавсь од Осмогруда й гіршого, й так воно й мусило бути, бо один йому рідний брат, а другий — рідний вуйко, й кров людську дощовицею не розведеш. Але і його, Любичин, син Милан загинув, і Любиця похмуро нагадав про се Осмогрудові.

Вони довго мовчали, Любиця коло дверей, Осмогруд над розпеченим вогнищем, нарешті молодий князь обізвався:

— Й лякав єси його раттю?

— Воїжира? Лякав єсмь!

— І що?

Любиця стенув плечем. Відповідати не було потреби: коли б Воїжир Турицький пойнявся страхом, оддав би Соболя. Се мало означати лише те, що й означало, й розмова на тім урвалась. І вже як Любиця виходив, Осмогруд кинув:

— І видів єси… його?

Він говорив про брата Соболя, й Любиця знову настовбурчився:

— Ходить! Ходить вільно, яко й сей наш ускок!

По обіді Осмогруд скликав усіх волфів на звіщання й оголосив:

— Наволошили сте князеві Любиці, й Дорогомирові, велійому боляринові, й малому боляринові Людоті, що переступили вони клятьбу теплим духом великокняжого вогнища. Так є?

Головний волф Юра Побідника Граб заціпеніло дививсь на молодого князя, решта пасла землю під ногами, й Осмогруд стриманим голосом додав:

— Але й Любиця, й инчі мовлять, що не ламали клятви й просять о переволошіння.

Ні Любиця, ні Дорогомир, ні Любота сього не казали Осмогрудові, та він не міг зносити докірливого погляду сіверського князя й скликав се звіщання на власний розсуд. І Любиця, й обидва боляри, велій і малий, і всі князі, боляри, тисяцькі й темні воєводи, й безліч можів ліпших і нарочитих, і сотників, і десяцьких, і підлих косаків стояли на майдані над кручею, ворушились, і рипіли снігом, і били себе руками навхрест, аби зігрітися, бо мороз кусав носи й щоки й склеював докупи ніздрі — такого давно не пам'ятали в полудневім причорноморськім Поліссі. Пара сапала людям з ротів і тут таки сідала на довгі вуса білим волохатим інеєм, але, крім скавуління снігу під чобітьми й поробошнями, не було чути ні згуку. Любиця з рудим Любичичем та Дорогомир із Радуном Струничем і досі не наважувались глянути Осмогрудові в вічі, зате Граб не зводив з нього зору, й з-під брів у нього, здавалося, жахкало іскрами. В навислій рипучій тиші він сказав на продиво масним голосом:

— Ти ще-с не став і Великим князем, а вже й за волфів узявся-с? Упізнаю дісницю старого Велеслава. — Тоді раптом обвів поглядом усіх своїх товаришів, що стояли півколом перед Осмогрудом, і зверхньо посміхнувся: — Над сими лише я маю волость, а наді мною — Великий князь. Переволошіння не буде, княжичу!

Всі, хто юрмився на галявині, затамували подих. По Великому князеві головний волох Юра Побідника мав найвищу руку й найтвердіше слово. Так заповіли діди, й прадіди, й пращури, й се знав кожен, і кожен видивляв очі, аби не вгавити, що відповість на те молодший Велеславів син і що скаже по тому головний волф. Осмогруд закам'янів обличчям і таки справді не міг здобутися на слові. Граб же, запахнувши баранячу гуню, з-під якої виглядав довгий поділ сорочки, підняв руку:

— Не речи, княжичу, за Любицю. Він і сам вуста має. Й инчі також. — Граб довгим зором зміряв рудовусого северина, руського князя Радуна Струнича та боляр поруч із ними, і ті знову забили вічі під ноги. — Видиш, Осмогруде, мовчать. Але я повідаю й тобі, й їм, і всім можам веліїм і підлим: що було наволошено при Великім князі, те знімається, бо Великого князя… — він повагався, як сказати, зрештою закінчив: —…його не є. Переволошимо, коли повелить нам Великий князь. А Великого князя