Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Сьогодні він майже танув на очах і немов неспроможний був видобути й слівця, {тільки мотав головою і нарешті патетично мовив:

— Такий день! Такий день! Хай сьогодні наші молитви почують наші герої! Ми співаємо сьогодні для них!

— Звичайно, милий Мосаїл Полікарпович, — відповіла просто Літа Миколаївна, — сьогодні всі наші думки і почуття з ними. Я сподіваюсь, що мої хлопці це добре розуміють. Дякую вам за них, ви їх добре вчите, — вона усміхнулася йому і помахала рукою хлопцям. — Біжіть на хори, а то спізнитеся!

Їй кивали, вітаючи, подруги, вчительки, інші знайомі. Але їй хотілося бути самій. Її думки і почуття були, дійсно, там,«з героями». Зрозуміло, що сьогодні всі були святково збуджені.

Все ж таки вона постаралася після молебня швидко вийти сама і спуститися крутими сходами, що вели з Соборної площі просто на середину Різницької гори. Побачила — біжить Толя і махає листом у руці. Милий Толя — він такий чулий і знає, яка то радість кожному одержати швидше лист, а особливо приємно це зробити тьоті Літі.

— Тьотю Літочко! Вам лист з Петрограда, від Варвари Миколаївни. Я побіг назустріч, подумав, може, ви не прямо додому.

— От, голубчику, як добре ти зробив, — зраділа вона. — А де діти?

— Усі пішли в Корпусний сад, я їх наздожену.

Він то не знає, що всередині, звичайно, ще лист. Вона двічі одержувала так. Ігор вже просив пробачення, що не може писати часто і багато. Боронь боже, щоб вона нарікала! Перший лист прийшов на день народження — у квітні. Як він дізнався? Кілька слів у секретці. Кілька рядків. Але яких рядків! Таких простих і таких любих! Не подібний до інших, такий прямий, чіткий, але без усяких витребеньок, гарний почерк. Він не виводив літери, не намагався писати краще, якийсь «чесний почерк». «Схожий на нього», — подумала Літа. Можливо, з обережності, він не називав її по імені. Він звертався: «Радість моя!»— і підписувався: «Зовсім, зовсім твій Г». Піди вгадай, кому і від кого, коли хтось і знайде.

Як дивно, в другому листі, в якому він дякував їй за лист до нього, він писав: «Я люблю Твій почерк, він владний і ніжний, водночас жіночий і мужній, він такий красивий, але зовсім не за правилами каліграфії. Він схожий на Твою летючу ходу. І Твої знаки оклику! Я немов чую, як ти говориш. Я чманію, коли бачу конверт, підписаний Тобою, і ще дужче, коли розриваю і читаю Твої рядки, немов Ти знову коло мене. Я вдячний до безкраю, що Ти існуєш і я Тебе зустрів...». А в кінці, вже після підпису, що вже напевне став постійним з «їхніх» слів і тільки початкової літери імені, — раптом «Поцілуй і за мене дівчинку, вона мені снилася».

Зараз Літа не пішла в дім, а попрямувала в сад, в бузкову альтанку наприкінці алеї. Там вона прочитає на самоті спокійно. Хіба зможе спокійно?

В тих листах у конвертах, крім другого конверта з секреткою, вкладались і листи від Варюші. Варюша не надавала ніякого значення, що хтось там з фронту через неї передає листи Літусі. Літуся так поспіхом, між іншим попросила її про цю послугу перед своїм від’їздом з Петрограда, що Варюша, звичайно, погодилась. Може, якийсь бідолаха і закохався в її сестричку, а вона не хоче, щоб про це базікали вдома, щоб Альоша довідався, хтозна-що й подумає. Це її діла, за Літушечку вона спокійна, вона дурниць не наробить, може, з жалю і дозволила писати!

Літа якось не звернула уваги, що списаний лист був разом з секреткою в іншому конверті, вона прочитає його, звичайно, після секретки і дізнається потім, що там у Варюші, і швидше обірвала краї секретки.

От його прямий, чіткий почерк, що зразу заспокоює і переносить в інше існування. Який він славний, який він милий, її Гарик, хоч і написав знову кілька слів: «Радість моя! Щастя моє! Я ніяк не вирву хвилинки написати тобі як слід, багато, як хочу. Але ж ти розумієш усе і знаєш, як безмежно тебе люблю.

Завжди зовсім, зовсім твій тут і в засвітах, і скрізь!

Г.»

От смішний! Згадав, що вона вірить у засвіти. Вона уявила, що він усміхався, коли писав це, і сама усміхнулась. Ох, їй справді досить цих рядків, щоб жити, дихати, радіти і любити всіх навколо! Тепер вона прочитає листа від Варюші. Але, розгорнувши його, побачила зовсім не Варюшин почерк.

Це був лист не від неї.

«Глибокошановна і дорога Літа Миколаївна! Пише Вам Борис Степанович, друг Гарика, який нас познайомив перед від’їздом у вагоні. Я надсилаю Вам його останній лист, як надсилав і попередні...»

Що? Що таке?.. Останній лист?.. Чому?..

Вона задихнулась, схопилась руками скроні.

«Гарик загинув у перший день нашого блискучого наступу. Загинув героїчно. Від цього нам не легше, ні Вам, ні мені. Він мені був найближчим з дитинства, і я не можу отямитись, хоча стільки смертей набачився за ці роки. Простіть мені мій недоладний лист. Але ж я Вам мушу написати і так написати можу тільки Вам. Він Вас дуже любив. Я радів за нього, що він зустрів Вас у своєму житті, хоча все, звичайно, було складно, але ж він любив по-справжньому, як