Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Проведемо, і я повернуся, — з удаваним жалем зітхнула вона, і Вишняков співчутливо покивав головою.

Тепер тут нікого ніщо не дивувало. Літа ще зайшла в крамниці, дещо купила і злякалася, що може запізнитися, найняла санки і приїхала навіть раніше, ніж треба. Ігоря ще не було. Вона спочатку була задоволена, що трохи отямиться на самоті, але за кілька хвилин злякалася, чи не переплутала вагон. З усіх вагонів підряд входили і виходили військові. Літа пройшла до сусіднього і знову злякалася, що пропустить Гарика, що поїзд рушить і вона його не побачить і не віддасть того, що купила для нього, так само як своєї фотокартки, яку потай витягла з альбома у Варюші і сховала у муфту, куди поклала і куплене в крамниці. Літа не звертала уваги, що на неї, як завжди скрізь, і зараз на пероні задивляються. Вона справді вже почала хвилюватися, що не побачить його, — вже, може, ніколи не побачить!— як раптом почула:

— Лікусю! Ти давно прийшла? Я затримався у вагоні чужого генерала. Ніяк мене не відпускав. Пробач, голубонько. Ти змерзла? Ходімо у вагон, ще є час. Я тебе познайомлю з Борисом, ми їдемо з ним у двомісному купе.

— Ти кажеш, ще є час? Так побудем краще трохи удвох.

— Якщо тобі не холодно, побудемо тут, — підхопив Ігор. — А ти принесла мені, що обіцяла?

— Принесла, от, — вийняла вона конверт з карткою, — я тільки не змогла надписати, я й хвилини не була там сама, не знаю, як і картку потягнула! Варюша не швидко виявить пропажу, та й не Подумає на мене. — Літа вийняла ще щось з муфти. — Це тобі від мене!

— Що ти! Мені так не дозволила нічого тобі подарувати!

— Та це ж зовсім не якийсь там подарунок, це просто те, що напевне тобі згодиться. Не смійся, я побачила в крамниці і вирішила, що тобі обов’язково там згодиться. Можеш подивитися, щоб ніхто тільки не помітив. Це теплі носки з верблюжої вовни. Я знаю, Ілечка, мій брат, шукав такі. Я випадково зараз натрапила. У тебе ж іноді, ти казав, нога болить, коли холодно або вогко. Тільки не смійся, що такий подарунок.

— О, що ти, я за нього тебе міцно розцілую. Лікусенько, ти така моя рідна, такий мій друг, ти все знаєш і розумієш! Лікусю, що з тобою? Не плач, не плач, хороша моя!

А вона плакала, сльози текли з очей, але обличчя не морщилось, воно лишалося таким же гарним, милим-милим...

Він вийняв з кишені білосніжний носовичок, — чомусь вона звернула увагу: такий білий-білий, чистий, охайний, у нього все було чисте, охайне, — і почав витирати їй очі

— Я злякалася, що ми розминемося і я тебе не побачу, — шепотіла вона.

— Ми ніколи не розминемося, люба моя, ніколи! Ти ж знаєш, тепер ми вже не розминемося! Ходімо в вагон, а то на вітрі ти поморозиш личко, ач, мокре яке!

— Ой, очі червоні?— все ж таки, як кожна жінка, занепокоїлась Літа.

— Ні, мої любі очі сині, як завжди. Вже нічого непомітно.

— Зіпсувала тобі носовичка.

— У мене ще є, а цей я заховаю.

У купе чекав на Ігоря Борис Степанович. Чомусь Ігор затримувався. Нарешті двері трохи відчинилися, — але то був не Ігор, — і просунув круглу, як кавун, голову сусіда — якийсь підполковник.

— Хто ця обворожлива жінка з Ігорем Павловичем на пероні? його дружина?— спитав підполковник. — Ви з нею знайомі?

— Ще ні, — якось невиразно промимрив Борис Степанович.

— Поспішайте, а то не побачите. Ну, й пощастило нашому Ігореві Павловичу. Він, правда, і сам сокіл!— Голова зникла і за мить знову з’явилася. — Ой, подивіться, подивіться у вікно з коридора, він їй сльози витирає і сам трохи не плаче. Просто тобі марш «Прощання слов’янки»! Ідіть погляньте!—аж прицмокував підполковник.

Борис Степанович, навпаки, наче прикипів до місця. Він знав у загальних рисах про історію в монастирі від самого Ігоря, що от він полюбив одну жінку за три дні до свого весілля і весілля не відбулося.

За Адою Борис Степанович не шкодував, а втім, йому було дивно: такий спалах і такий поворот, але ще дужче здивувався, коли на зауваження: «Що ж та жінка, знаючи про весілля і що наречена приїхала, так і кинулася тобі в обійми», — Ігор заперечив: «Що ти, я її навіть ні разу не поцілував. Вона втекла від мене. У неї чоловік і діти — сім’я!»

Не вірити йому було не можна.

Ніяких деталей не розповідав. Але ж Борис Степанович сам пересвідчився, що Ігор став взагалі уникати жінок.

Вчора, коли розмовляли по телефону, товариш зрозумів, що Ігор не сам і спитав: «Cherchez la femme?» На це Ігор послав