Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Тихше! Не галасуйте і не бігайте попід вікнами. Дядя Альоша працює.

Вона, як завжди, не питала, над чим він працює, але ж сама, як ніколи, поспішала переглянути газети і прислухатись до розмов. Адже для неї брусиловські дії на фронті мали особливе значення. Ніхто-ніхто з сестер і подруг навіть віддалено, навіть приблизно не знав нічогісінько, а те, що одразу щодня хапали газети, тепер нікого не дивувало. Тепер читали й ті, що до війни в руки не брали жодної газети.

Олексію Івановичу принесли телеграму з редакції пізно ввечері, коли в домі спали. Вона ще сиділа в їдальні і тому сама відчинила двері і постукала чоловікові.

— Альошо, це до тебе, з редакції.

Чоловік швидко пробіг очима записку і сказав їй:

— Нарешті! Брусиловський прорив! По всьому фронту перемога! Йдуть далі. Треба на ранок свою статтю закінчити.

— Ти встигнеш?— спитала схвильовано.

Літа хвилювалася не з того — встигне чи не встигне. Вона знала, що передовиця чи фейлетон — все буде гаразд. На цьому він набив руку. Його статті читали з інтересом. Крім уміло знайденого тону, немов безпосередньої, довірчої розмови, який звичайно варіював залежно від теми, чоловік зі своєю освіченістю завжди до діла вставляв думки, афоризми славетних діячів, філософів, великих письменників. Коли треба було, могло промайнути почуття гумору, коли треба — зворушлива проникливість, а то й саркастична полемічність. І завжди все вміло, розумно, значущо. Та інколи Літу дратувало, коли він заради красного слівця міг написати і те, у що, Літа знала, не міг вірити. Вона ніколи не втручалася і не робила своїх зауважень. Ніколи. Та вона ніколи й не читала тільки-но написане до здачі, а тільки коли вже було на шпальтах газети. Вона вважала, що це не її розуму діло.

Зараз вона схвилювалась, бо переживала цей наступ з інших причин.

Чоловік на її запитання мовив:

— Аякже, складачі чекають. У мене вже все готове в голові. Які молодці! Які герої! Позавтра правитимуть молебні, і парад має бути. Ну, я пішов!

І вона пішла до себе, і не могла заснути цілу ніч. «Які молодці! Які герої!» Серед них був її Гарик. Коли б хто знав про нього, щоб радіти разом... Ні, ні, добре, що ніхто не знає і навіть припущення не може зробити, щоб у неї було якесь своє, відокремлене від усіх життя, сповнене щастя і хвилювання. Поки що вона тільки хвилювалась за нього, за Гарика, і раділа, коли одержувала лист у секретці, — кілька слів, і від того, що це щось її недоторкане. Дивно, чи то від того, що завжди було ніколи, вона не думала, навіть не мріяла, а що ж буде далі. Жила тільки своїми повсякденними турботами і чеканням цих секреток. Їх просто зручніше було вкладати в інший конверт, і тільки молитись богові на всіх відправах, котрі, як і раніше, відстоювала з трудолюбцями, щоб Гарик був живий. Зараз вона раділа — нарешті наші перейшли в наступ, вона ж пам’ятала, як Гарик жадав цього і просив її стежити за газетами, він не міг писати про це! Чомусь цілу ніч, коли вона прокидалася, вона згадувала ту картку, яку побачила, вибираючи собі, — Гарик з біноклем у руках серед своїх товаришів коло гармати. У нього зосереджене, серйозне обличчя.

Навіть у великодню ніч, здавалося, не дзвонили так гучно, лунко, немов усі дзвіниці усіх церков у місті гучноголосо змагалися між собою, хто найдужче оголосить радісну, переможну звістку, про яку вже знали, звичайно, майже всі, з нічних телеграм до газет, а значить, новина вже поширилась по всіх усюдах. Після поразок, затишшя, різних чуток, то цілком песимістичних, то раптом таких, що знову підбадьорювали, нарешті очікувана, а втім, немов несподівана, приголомшлива звістка: прорив генерала Брусилова по всій лінії Південно-Західного фронту. Блискуча перемога! Наші йдуть далі!

Радісно було скрізь на вулицях, на Соборній площі! Наче спеціально до цього врочистого дня по всіх садках, — а садки у цьому місті коло кожного будиночка, — розквітнув бузок. Сонце ще не пекло по-літньому, але так було тепло, ласкаво, немов воно сповіщало: бачите, уже повернуло на добре! Скоро святкуватимемо й перемогу!

Усі вітали одне одного, з вуст кожного лунало:

— Прорив Брусилова! Нарешті! Тепер все піде гаразд! Герої наші! А Брусилов! Брусилов! Та всі ж знали, що він орел!

Як завжди — тепер усі «все знали» і передбачали!

У соборі було повнісінько людей.

Цікаво, як там Гарик святкує перемогу? Вона згадала і рудого Бориса. Славний такий друг Гаричка! Вона усміхнулась, згадавши його, і розчулено перехрестилася.

До чого піднесено співав сьогодні архієрейський хор! У цьому хорі багато і її трудолюбців. Заняття вже припинились, і вони зраділи, коли перед відправою побачили свою любу вчительку, таку чепурну, в святковому світлому платті з бузковими квітами і в такому ж капелюшку. Вони одразу підбігли до неї привітатися, і їхній диригент підійшов. У них був «не вредний» диригент, тільки занадто вдавав із себе якогось панича з «благородних». Перед Літою Миколаївною він завжди розшаркувався і цілував руку, взагалі, дивлячись на Літу Миколаївну, особливо намагався вдавати з себе інтелігента-артиста, а вслід їй закочував очі і казав:

— Ви, хлопці, навіть уявити не можете, яке вам щастя припало мати таку вчительку. Тільки вона розуміє, що таке хоровий спів,