Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Осмогруд слухав Гіпербола, стоячи до нього боком. Усі слова гречина видавалися йому гадючим сичанням, і він не вірив жодному слову. Тоді Гіпербол підвів ще двох. Се були вже відомі йому наварх Аріон у чорному короткому корзні та з чорною гривою на шоломі й чільник нічної сторожі ніктепарх Періандр…

Тепер, дивлячись на старого волфа, який по-собачому заглядав йому в вічі, Осмогруд знав, що несправедливий до діда, але дідо нагадував йому вчорашнє, й молодий князь не міг із собою нічого вдіяти.

Слободан, який їхав оправуруч від Осмогруда, був урочистий, трохи переляканий і мовчазний, і та німота йому зовсім не личила. Іншим разом він добрав би способу розважити й себе, й усіх довкола, та день був неспосібний, усі мовчали, й він теж мовчав.

До Данапра підійшли в другій половині дня, й Осмогруд навіть не заперечував Любиці, коли той сказав:

— Розіб'ємося тут?

Осмогрудові стало геть байдуже, де ставати станом і що робитиме військо. Він, либонь, не відав, що робитиме й сам. Так зайшло сонце й знову зійшло по тій бік Лівого гирла, й Осмогруд мовчав, і всі теж мовчали. Він лише наказав не копати ровів навколо стану, навіть не заґороджуватися возами, й пролежав у наметі й сей день і ще один і третій, А четвертого раптом гукнув Слободана й повелів сідлати коні.

Слободан глянув на нього широко розплющеними очима й промовив:

— Скажу болярам…

Але князь перебив Слободана:

— Сідлай тилько свого та мого.

Юнак іще дужче вирячився, та князь не любив повторювати сказаного. Й невдовзі вони вдвох під поглядами князів, боляр і косаків завели коней у воду й спрямували їх на той бік, тримаючись шуйцями за ремінь сідла. Обидва були по-легкому — без різниць, без лат і навіть щитів, лише короткі мечі бовтались у воді. Так наказав Осмогруд, і Слободан безумовно виконав його повелю.

На лівому березі Данапра довелося дати коням перепочинок. Вони стриножили їх і пустили в луг, і лише по обіді під'їхали до Лівого гирла. Осмогруд уже знав, що робитиме й що скаже братові старійшому. Те, що зробив брат, — страшне й огидне. Й Соварог, і Лада, й Перун-Дідьдух і Полель, і сестра його Леля, на яку русичі мовлять Дана, й Побідник Юр не подарують Соболеві довіку своєї ганьби. Та чи ліпше буде ввергати землю вітчу в братогубну прю? Закоториться й україна Древлянська, й Сіверська, й Руська полянська, й саки-бродники в Дикому Полі, й туровичі-соляни, й усі племена та язики, що платять їм щоосени дань, відпадуть і підугь оружно й на Древлянщину, й на Стан косацький, і западеться в пекло все те, чого так довго прагли діди й прадіди їхні й чому віддали животи свої. То який же гріх є страшніший і перед Соварогом, і перед Лелею, й Полем, і Дідьдухом, і Юром Побідником?

Осмогруд ще не знав того й не тямив одповісти собі на се питання. Він лише відав, що підійде до брата старшого і скаже йому, як казав колись у дитинстві, коли вони були ще рівними:

— Соболю, за який гріх страшніша кара?

Вони скличуть усіх боляр, що лишилися в Стані, й князів, і воєвод, і тисячників, і скажугь відунам волошити, і як вони наволошать, так і буде. А половину гріха він, Осмогруд, візьме на себе, бо ж один отець породив їх, а брат за брата й мсту правити, і душу закласти має право, аби лише Мати-Земля не печалилася. Так велить покон дідній і прадідній, і так зробить Осмогруд.

Вода сього літа стояла висока, й вони насилу прибилися до берега, та й то біля самого Данапрового лиману, звідки виднів великокняжий знак на червоній мережаній полотці. Потомлені змаганням із хвилею, коні довго стріпувалися й форкали, та князь махнув Слободанові йти вгору, хоч і сам ледве тримався на ногах.

Його трохи дивувало, чому на високій сосні біля великокняжої полотки немає сторожі, та він лише зцідив зі свити воду й потяг коня за повід. Оддалік шастало зо два десятки чи то воїв, чи робів, які ховалися й визирали з-поза вільшини. Осмогруд зітхнув, тоді розперезав опояс із мечем і звелів Слободанові:

— Кинь і свого долу!

Юнак підкорився й узяв повід княжого коня. Осмогруд поправив на собі мокрий одяг і рушив до братової полотки. Перед самим носом у нього хтось югнув з дверей і залопотів не знати куди. Молодий князь одхилив завісу й увійшов:

— Слава тобі, Великий княже!

Йому ніхто не відповів. Знадвору в полотці видавалося темно, мов у ямі, аж Осмогрудові по спині сипонуло морозом. Якийсь час він стояв нерухомо, й коли вічі нарешті звикли з посмерками, побачив, що там нікого нема. Раптовий здогад обпалив його зсередини, й тепер Осмогрудові стало парко, хоча допіру тремтів усім тілом — од збудження й од холодної води священної річки. Він вихопився надвір, мало не збив Слободана, який підвів коней до самої полотки.

— Де він є?!

Слободан перепитав:

— Ти про кого?

Але князь, не пояснюючи, побіг туди, де щойно поміж деревами мигтіли постаті. Та там уже нікого не було, й він повернувся назад до полотки:

— Хоч хтось тута є?!

Слободан кинув повіддя додолу й пішов сам у тому напрямку, звідки щойно з'явивсь Осмогруд. Він длявся довго, нарешті привів двох украй розгублених воїв.

— Речуть, ніби Великий князь… — Отрок безпорадно закліпав, не знаючи, як вимовити лихе слово.

— Що речуть про Великого князя? — гримнув на нього Осмогруд, по тому звернувся до тих двох ратників: — Де є мій старший брат, Великий князь?

— Тю-тю! — відповів молодший ратник, а його товариш на потверждення тільки рукою махнув у бік Данапра.

Молодий князь од напору крови став з виду