Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

Він кинувся до мене. Я ухопила свого мастихіна[19] і замахнулася. Це налякало його: він стояв і здивовано дивився на мене;насмілюся сказати, що я виглядала такою ж несамовитою і рішучою, як і він. Я перемістилась ближче до дзвінка і взялась рукою за шнур. Це ще дужче погамувало його. Наполовину владним, наполовину благальним помахом руки він спробував утримати мене від того, щоб я подзвонила.

– Тоді не підходьте! – мовила я; він відступив. – І слухайте мене. Ви мені не подобаєтеся, – якомога виразніше провадила я, аби надати більшої ефектності своїм словам, – і навіть якби я розлучилася зі своїм чоловіком або він помер, то все одно не вийшла за вас. Ось так! Сподіваюсь, ви задоволені.

Його обличчя побіліло від гніву.

– Я задоволений, – відповів він із гірким притиском, – переконавшись, що ви – найбільш безсердечна, найбільш неприродна та невдячна жінка, яку я коли-небудь бачив!

– Невдячна, сер?

– Невдячна.

– Ні, містере Гаргрейв, я не така. За все добро, яке ви зробили мені чи бажали зробити, я вдячна вам від усього серця і я молю Бога пробачити вам усе зло, якого ви завдали мені.

Тут двері розчинилися навстіж, і з’явились пани Гантингтон і Гатерслі. Мій чоловік увійшов до бібліотеки і зупинився, зі значущою посмішкою розглядаючи мене й містера Гаргрейва.

– Сер? – запитав Гаргрейв із виглядом людини, яка приготувалась тримати оборону.

– Сер, – повторив у відповідь господар дому.

– Ми хочемо знати, чи ти можеш приєднатися до нас, аби постріляти фазанів, Волтере, – втрутився Гатерслі.

Волтер не відповів, а натомість пройшов до вікна, аби зібратися з силами. Артур тихо свиснув. На щоках Гаргрейва з’явився легкий рум’янець від гніву; але за мить він знову став спокійним і недбало зауважив:

– Я прийшов сюди попрощатися із місіс Гантингтон і сказати їй, що повинен завтра їхати.

– Гм! Ти страшенно поспішний у своєму рішенні. Що змушує тебе так швидко забратися звідси, можна запитати?

– Справи, – відповів він.

– Що ж, їдь! – сказав мій чоловік.

Гаргрейв пішов, а містер Гантингтон, підібравши фалди свого пальто і затиснувши їх під пахвами, сперся плечем об коминок, обернувся до мене і пошепки вилив на мене цілий потік найогиднішої і найвульгарнішої лайки. Я не намагалась урвати його, та розлютилася, й коли він скінчив, сказала:

– Якщо твої звинувачення мають підстави, то хіба тобі засуджувати мене?

– Вона влучила в яблучко, їй-богу! – вигукнув Гатерслі, а потім узяв свого друга за руку і спробував випровадити його з бібліотеки. – Ходімо, хлопче, – пробурмотів він, – ти не маєш ніякого права засуджувати її, ти ж знаєш, і його також, після того, що ти сказав учора ввечері.

Він тут натякав на те, чого я не могла стерпіти.

– Ви насмілюєтеся підозрювати мене, містере Гатерслі? – запитала я, майже не тямлячи себе від люті.

– Ні, ні, я нікого не підозрюю. Все гаразд, все гаразд. Ходи зі мною, Гантингтоне.

– Вона не може цього заперечувати! – мій чоловік, переможно вишкіривши зуби. – Вона не може заперечувати цього, навіть якби від того залежало її життя! – і, пробурмотівши ще якусь лайку, вийшов до зали й узяв зі столу свого капелюха і рушницю.

– Я вважаю нижче своєї гідності виправдовуватись перед тобою! – мовила я. – Але ви, – повертаючись до Гатерслі, – якщо ви насмілюєтесь мати якісь сумніви стосовно цього, запитайте містера Гаргрейва.

Обоє зареготалися, аж усе моє тіло затремтіло до кінчиків пальців.

– Де він? Я сама запитаю його! – сказала я.

Насилу здушивши регіт, Гатерслі показав на вхідні двері. Вони були наполовину відчинені. Брат його дружини стояв перед будинком.

– Містере Гаргрейв, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди? – запитала я.

Він обернувся і поглянув на мене із серйозним подивом.

– Зайдіть сюди, будьте ласкаві! – рішуче повторила я. Він якось неохоче піднявся сходами і спинився на порозі.

– І скажіть тим джентльменам, – продовжувала я, – чи піддалася я вашим настирливим домаганням.

– Я не розумію вас, місіс Гантингтон.

– Ні, розумієте, сер! І я вимагаю від вас, заради вашої честі джентльмена (якщо у вас така є), щоб ви відповіли на це запитання. Так піддалась я чи ні?

– Ні, – пробурмотів він.

– Скажіть виразно, сер; вони вас не чують. Я задовольнила ваше прохання?

– Не задовольнили.

– Можу заприсягтися, що вона цього не зробила, – зауважив Гатерслі, – а то він не виглядав би таким похмурим.

– Я готовий дати тобі сатисфакцію, Гантингтоне, – сказав містер Гаргрейв з гіркою усмішкою на обличчі.

– Іди під три чорти! – відповів останній, нетерпляче сіпнувши головою.

– Ти знаєш, де мене знайти, якщо тобі заманеться прислати секунданта! – сказав Гаргрейв і вийшов.

Навздогін йому полетіла брутальна лайка.

– От бачиш! – сказав Гатерслі. – Ясно, як Божий день.

– Мене не хвилює, що він там бачить, – сказала я, – чи що він собі уявляє; але чи будете ви, містере Гатерслі, захищати моє добре ім’я, коли почуєте, що його оббріхують?

– Буду.

Я відразу ж пішла і замкнулась у бібліотеці. Не слід було просити цього чоловіка, та потопаючі хапаються за соломинку, крім того, я майже не усвідомлювала, що говорила. Більше не було нікого, хто міг би вберегти моє ім’я від цих горілчаних братів, які ганьбили його щомога, – поруч із моїм чоловіком-негідником, поруч із ницим лютим Гримзбі та брехливим лиходієм Гаргрейвом цей грубіян та бешкетник Гатерслі сяяв, немов той світляк у пітьмі.

Що це була за сцена! Чи могла я коли-небудь уявити, що зазнаватиму таких образ під власним дахом та ще й від людей, що зухвало претендують на те, аби називатися джентльменами? І чи могла я уявити, що буду здатна зносити це так спокійно і відкидати їхні образи так твердо і сміливо, як я це робила?

Отакі думки одна по одній пролітали у моїй голові, коли я ходила кімнатою і пристрасно бажала забрати свою дитину й покинути цей дім! Та це було неможливо; на мене чекала робота, яку слід було виконати.

«Тож хай-но я візьмусь за неї, – сказала я, – і не витрачатиму більше й хвилини на марні нарікання на свою долю, і на тих, хто впливає на неї».

І, поборовши хвилювання, знову почала малювати.

Наступного дня містер Гаргрейв таки поїхав, і відтоді я не бачила його. Гості пробули ще тижнів зо два, та я трималася від них якомога далі, працювала над картинами та й зараз це роблю. Невдовзі я познайомила Рейчел зі своїм проектом, і мене