Пекло на землі - Віталій Юрченко
Ми вагалися – тікати чи чекати. Певне оператгрупа з собакою-шукачем, або охотники-агенти по бб[63].
Поки ми щось зміркували, зашелестіла росяна трава, і людські кроки наблизилися до колиби. Ми сиділи в стані очікування смертельного присуду. Сумніву не було, що попались. Мозок снував страхіття майбутнього…
Дверці повільно розчинились. Пара молодечих очей заглянула до нас і промовила щось незрозуміле. Підійшло ще одно, і на дверцях стали зігнуті два хлопчики. Ми дивились на них, як закинуті до клітки звірята.
Вони по нашому виді зразу відгадали – хто ми. Щоб розвіяти наш ляк і замішання, один з них здійняв з плечей коробку, вийняв вівсяний пляцок і дав нам. До того замахав рукою і заперечував головою. В тих простодушних рухах світилася щирість. Рибченко взяв хліб, а я подав карбованця. Хлопчаки довго не хотіли брати, але я ріжними рухами впросив.
Чуття підказувало, що вони добрі хлопці. Я мобілізував усю техніку рухів і став умовляти, щоб нас вивели на дорогу. Вони догадувались, чого ми хочем, але, видно, не розбирали, куди саме нам треба. Я малював на дереві й показував жестами. Вони в нерозумінні перемовлялись між собою, і на здогад промовляли фрази, з яких ми розбирали окремі слова: Вар, лет, тик, лез, рец. Я показав звук поїзда. Обидва засміялись, певне зрозуміли й стали роздумувати. Щоб заохотити їх, Рибченко вийняв 5 карб., і подав старшому; він знов не погоджувався, але взяв. Я помітив, як менший заздрісно задивлявся на мої підтяжки, й скинув йому. Волів би віддати все, що мав, коли б вивели на дорогу.
Хлопці порадились, і ми вирушили. Ще раз я оглянув їх і намагався збагнути, чи не агенти з опергрупи. Але не вірилось. У нас були відомості, що в смузі Усевлону, а також далеко за нею до самої Вологди й В’ятки, розкинуті загони опергруп, а в кожній оселі є тайні й явні агенти; їм платить Усевлон за певною ставкою: за кожного пійманого арештанта в межах Усевлону 25 карб., поза ближчими межами 15, а дальшими 10 карб. Опергрупи вартують по річках, просіках, дорогах пунктових і чатують, вигадуючи всіляких способів, щоб спіймати необережного втікача: характеризуються в дідків-лісорубів, переодягаються в жінок, стають самі втікачами. Одних з нашого пункту – волинців піймали в такий спосіб. Ідуть вони просікою. Сидить жінка, шиє й ніби пасе корову і хлопці зраділи – от розпитають її, може й поїсти дасть… Щойно, зрівнявшися з нею, Вітковський рота роззявив: чи далеко, тіточко, до залізниці, а вона: «Руки вверх! Вперьод без разгаворов і оглядиваній, нєто ложу на месте». Повела рабів божих на станцію, а звідсіль за місяць етапу опинились знову на пунктах. Трьох з 12-го пункту пастушки вплутали. Шельми взялися вивести на шлях. Вели, крутили доти, доки перед них чотири крісові дула не показались. 25 карбованців ціна підходяща за в’язня, є рація полювати… Я оглянув зі всіх боків зирянчуків (здається такої нації були), але підозріння вони не викликали.
Як вийшли ми з колиби, один з них відбіг убік і за хвилину приніс повну коробку чорних кришок. Ми не догадувались, де вони там узялися. Зирянчуки на мігах пояснили: під час сінокосу виносять на луг за 30 – 70 км харчі. Їх не з’їдають за сезон косовиці і часто залишають в доброму прикритті до возовиці сіна або на другий рік.
Ми швидко пішли вслід за хлопчиками, потерпаючи. Але не помилились. Зирянчуки – порядні хлопці. Вивели нас аж до хутірця.
Підвівши до хаток на низині, вони спинилися і показали, куди хочемо – на правий, чи на лівий бік хутірця: на правий дальше, а на лівий болото. Ми показали на правий.
Обійшовши хутірець (6 – 7 хаток), вивели нас на стежечку й показали, що за 7 – 8 км чи верств, словом одиниць, є волок (шлях) до місточка чи залізниці. Прощались і дякували. Менший зирянчук показав на наші торби й махнув у бік хутора, мовляв, принесе хліба. Ми вагались: хліба хотілось, бо в нас лиш мокрі кришки, і думка шибала: а що, як видасть? Рішили, що один з нами залишиться, а другий піде, і я за ним буду слідом стежити.
Даремно підозрівали. Зирянчуки – чесні хлопці. Приніс цілий вівсяний хліб та риби з кільо. Грошей ніяк не хотіли брати. Ми подякували й сердечно розпрощалися, зворушені добродушністю зирянчуків. Рибченко аж поздоровішав і на ноги став не так кульгати.
Стежкою не пішли, а боками, вдивляючися пильно наперед, щоб кого не стрінути. Ходою смакували хліб з рибою і поспішали так до шляху, як пильний пасажир, щоб до поїзда не запізнитись.
Незабаром вийшли ми на поляну, а на півкільометра в долині показався справжній вирізаний, мабуть недавно, шлях, не гірший від наших доріг. Заграла кров радістю й нетерпінням. Хвала Господеві, позбудемось болот, багнистих трущоб та непевних поневірянь.
З надмірною обережністю, схильці, як злодії на ласу здобич, підходили ми до шляху, збільшуючи кроки, забуваючи про небезпеку; жадоба стати ногою на твердий ґрунт, на певний шлях, ступати сміливо, не спотикаючись, – відсувала небезпеку. Ми рвалися на шлях, торований шлях, котрого не бачили, не ступали на нім з півроку.
Вже минали останні корчі просіки, вже перескакували рів, як враз, наче з безодні, гримнуло: – Стой!
Інстинктовно рванули назад і зашлапали по гнилих корчах.
Пальнув один, другий стріл. Я спіткнувся й зарив носом у баюру. Схопився, полетів… За третім вистрілом Рибченко, що був перегнав мене, вхопився за бік і простогнав: – Ой!.. Я проскочив повз нього, не спам’ятавшись. В кількох кроках оглянувся: Рибченко не біжить, а ледве спотикається, тримаючись за бік. Над моїм вухом свиснула куля.
Триматись Рибченка не було надії, і я щодуху пустився до лісу, хиляючись у три погибелі та крутячись поміж кущі.
У гущавині, як вщухли стріли, випростався, відкашляв забитий дух і побіг рівно. Біг не знаючи куди, чув за собою тільки погоню, більш нічого. Пильнував, щоб не міняти напрямку.
Так у гарячій біжні застукала мене ніч. Відбіг від того шляху щонайменше 5 км, а це шмат такий, що й дивізія конвоїрів не відшукає. Хіба собака-проноза! Чи тож усюди ті собаки? Зміркував, що далі йти, вибиватись із сили – не треба. Почекати до сонця.
І от я сам, як палець, серед лісів, серед болот, серед незнаної місцевости, перед невідомим завтра. Ліг на сухій деревині відпочивати. Довго не спав. Думав… думав уперто, глибоко, болюче, думав про все. Думав, як одинока людина, закинута в
