Пекло на землі - Віталій Юрченко

Перші два дні не зустрічав ні живої душі, ніякого життя, крім порожніх будок та містків. Тут їх дуже багато: що 2 км, та й річка, чи болото. Коло кожного мосту будка й бочка. Зі страхом і трепетом підступав я до бочок. Хто зна, чи не сидить за нею яка чортяка. Пробуєш попід міст, але не через усякий пролізеш, обходити ж, брести болотом, плисти холодною водою неохота.

Єдиними ворогами моїми тепер стали – чекіст і голод. Ось вже третій день годуюся травою-пирієм та бликотою. Наїдку мало, а це дуже відбивається на темпі ходу. Відчувається така жадоба, що, здається, найбільшого печеного комісаря з’їв би. Бувають хвилини, що я бажаю зустрінути чекіста. В голові малюю плян: причаїтись, ззаду наскочити, проколоти ножем горлянку й жарити. Однак, цей плян розвівається, та не від страху, що став би чекістоїдом, а від того, що я не мав би сили й спритности його виконати.

Дні пішли голодні одноманітні, як капля води. Природа кругом самітно-сонна: рябі, блискучі шпали, безкраї рейки по обидва боки, мури гостроверхих лісів, срібний місяць на південь, багряно-криваве сяйво на північ, а навколо заворожено-тиха імла.

Так і вдень, і вночі. Давно, ще в лісових нетрах, поплутав я числа, а тут, на злодійській дорозі, погубив і лік. Старанно я робив відмітки олівцем у записнику, проте, даремно: важко було відріжнити, коли кінчився один день, та починався другий, де межа ночі й дня; не раз я відмічав одну добу два рази, не один день, повний страждань, проходив без нотування, – не до того було.

Проте, в записнику стояло 14 днів. До них на залізниці я міг уже з меншою помилкою дописувати нові доби й кільометри. Довгі були доби, важкі кільометри. Хотілось їсти, сушився шлунок. Знемога-змора налягала…

Третього дня в двох кільометрах від залізниці побачив хутірець із трьох хаток. Як голодний кіт на ласощі, поглядав я на нього й страдницьки боровся з собою – зайти чи ні. Жадоба їсти кричала: зайди, попроси їсти, замори голод. А інстинкт самозбереження шептав: будь обережний, – там є ісовець. Голод тіла тягнув: зайди, підкріпись, бо ще день-другий не поїси – упадеш і не підіймешся. А розум-ляк перед чекістом твердив: не лізь, кріпись, будь розсудливий.

Три рази я намірявся до хутірця й три рази обривався на роздоріжжі. Пригадав знаменний по всьому участку Усевлону факт, як утікачів губили отакі саме хутірці, навіть недалеко від останнього «заградилівського пункту» – В’ятки.

До помрукраба 5-го робпупкту Василенка приїхав рідний брат на побачення. Давали йому перепустку піти у смугу Усевлону, але він чомусь відмовлявся. Давали й Василенкові право викликати до себе брата – та й він відхилив це, а просив дозволу самому прийти на пересильний пункт.

Дозволило начальство участкове й запідозріло: чого раптом забаглось Василенкові тьопатись 12 км багнами? Дали побачення на цілий тиждень і пильно наглядали, що говорить Василенко, що привіз брат.

Ще більше насторожився вартовий ісовець, як третього дня Василенко заявив бажання вернутися на пункт. В Усевлоні ще не було випадку, щоб в’язень – чи рядовий, чи з начальства – не скористав з усього речинця побачення й вертався передчасно в яму плачу-страждань.

Василенко хоче на пункт, а його хитро стримують, одтягаючи видачу перепустки назад. Василенко рветься «додому», в нього «негайна» робота – «соцзмагання», а його не пускають.

Аж шостого дня видали йому перепустку. Зворушено прощається він з братом, три рази цілується-шепче, ніби щось нагадує. Іде Василенко до пунктівських воріт і… яке прикро-вразливе здивування! З ним «випадково» подорожуватимуть інструктор охорони та конвоїр.

Василенко впав у розпуку. Сюди прийшов сам, а назад під багнетом провадять?..

Які він наміри мав – не відомо, але назверх їх виявляв напевне, бо конвоїр ішов позаду і всю дорогу ніс кріса в руках, а інструктор тримав револьвер не у футералі, а в кишені напохваті.

Василенко йшов надто зворушений: то мовчав, то лаявся з інструктором, то раптом ставав любезний. І певної хвилини, як були вони від пересильного пункту вже з 10 км, у той момент, як конвоїр присів із чобіт воду виливати, – Василенко запропонував інструкторові закурити. Коли той витер сірника, щоб припалити, Василенко хапнув в інструктора револьвер, відскочив і крикнув:

– Лягай! Приклякни й не ворушись!

Конвоїр зразу присів, а інструктор кинувся на Василенка. Одначе нещасливо: в одну мить інструктор конав з простріленими грудьми в калюжі, а Василенко підбіг до прикляклого в болоті конвоїра:

– Не знаю, що ти за людина. В мойому стані слід би тебе забити, але… дарую тобі життя. Зрозумій це і не зроби мені прикрости. Посидь тут до вечора, поки я відійду далеченько.

Забрав рушницю, набої, склав харчі, переодягся, револьвера в руки й зник у хащах.

Конвоїр поклявся, та присяги не дотримав. Що лиш сховався Василенко в лісі, а він гайда на пункт і розповів усе. Там знявся небувалий переполох. Начальство пінилося з обурення. Піймати бандита, чого б не коштувало – видали наказ.

На здогін вислали 30 чекістів опергрупи, шість собак-проноз, поставили на ноги всі застави. Всім острий наказ: привести Василенка – живого чи мертвого.

П’ять днів опергрупи по лісах навколо пересильного пункту. Три рази наскакував Василенко на засаду, та кожний раз щасливо виривався, раз навіть ранив чекіста, хоч самому довелось торбу й рушницю кинути. Втеча набрала розголосу по всьому участку. Оперативники-ісовці пальці гризли зі злости. Подали телеграми по станціях «заграділовкам»[64], щоб пильнували «пасажира».

А Василенко, прекрасно орієнтуючися в лісах, третього ранку виходив зі смуги пересильного пункту, добирався до залізничого шляху і на третій стадії сідав на потяг риженьким згорбленим дідком, вміло захарактеризованим та одягненим у північного кацапського типа.

Певне, був би він щасливо доїхав аж до рідного Хмільника на Поділлю, та, видно, не така йому доля судилась. На станції Котлас, де досить яро працює перша «заграділовка» усевлонської опергрупп, вийшов він води напитись. І треба ж було лукавій фортуні таке підставити: якраз прибув зустрічний потяг. Він глянув без мети, і враз його, як сворнем, по мозку вдарило: з вагону виводили групу втікачів, а між ними він пізнав зв’язаного брата Костя.

Шарпнуло його вимучені нерви! Він скрикнув, пустив казанок, не стямився, – бачив лише, що до нього кинувся чекіст. Розум бурлив – тікай, а чуття, жаль до нещасного брата не пускало, хотілось ще раз глянути на бідолашного. Василенко застиг.

– Дєдушка, мінуточку, адін вапросік…

Василенко прокинувся і не дарував ні секунди. Випростався, цибнув через стіс дерева. Засвистали свистки, вся чекінерія кинулась за втікачем. Але він зник серед площі розкиданих куп дощок, бровен та жердів. Високий, довгоногий, він скоро сховав слід за собою. Йому тут пощастило.

Сідати на поїзд уже боявся, пішов