Пекло на землі - Віталій Юрченко
З півдня коло нього вовтузились: треба було рубати деревини, зарублювати зазубні, а голосно цюкати сокирою боязко. Кілька разів вилазив я на найвищу сосну і пильно видивлявся, чи не блукає берегом яка нечиста.
Готовий пліт втягнули в річку. Я перший вискочив – та ба! Від мене одного пірнає. Еге! тут ще мороки треба чимало.
Пішли знову стягати дерева та набивати. Одним зазубням вірити не хотілось: десь виповзне, і пліт розлетиться. Треба конче зв’язати. Забракло мотуза – різали пасма з Рибченкового брезентового плаща й вшнуровували колоди.
Ще зо дві години квапливої роботи, і ми обидва стояли на припнятім до берега плоті та пробували його витривалість. Видався нам таким, що й до самого дому довіз би без катастрофи. Відчалили і з Богом пустилися в дорогу.
Пліт мелянхолійно заколивався, зрідка вгинаючись від хвиль, бовтаючися в береги. Ми з довгими патиками стали по краях і відштовхували пліт на середину. Вода гнала швидко, – ріки північні мають дуже швидку течію. Майже безпечно плили і відживали, росли надіями, марили щастям удачі. Коли погоня десь спереду не очікує, то ззаду чорта лисого тепер наздожене.
На плоті відчули ми себе панами. Ріка-течія стала нам спасенним конем, сонце на небі було непомильним дороговказом, а єдині свідки – верховіття дерев вхилялися злегенька й бажали нам щасливої дороги.
Наближався вечір, темніший, як звичайно. Незручно було плисти; річка гадюкою звивалась у всі боки і час від часу суляла пліт то в той, то в другий бік. Ми напружили увагу, озброївшись обидва патиками, щоб вчасно попереджати закрути.
Ніч творила привиди і навівала страху. Наш пліт – цю наглу сіру пляму на срібно-молочній течії при світлі полярного сяйва, здалека було видко; натомість ми, тупо-настовбурчено вп’ялившись в чорну темряву берегів, певне не побачили б нікого й під самим носом.
На нашу втіху, ніч несказано коротенька: година-півтори, і знову видко. Як зійшло сонце, і зачинався третій день утечі, рішили спочивати. Один кермує плотом, другий спить.
Перший ліг Рибченко. Розташувавшись на всій нашій одежі, він враз захропів, застогнав. Кермуючи плотом, як найідеальніший керманич, що везе неоцінений скарб, чи спішить на наглий рятунок, або втікає від смертельної небезпеки, я з болісним напруженням оглядав сирітсько-голі береги та густі стіни рябих лісів і думав… Що може думати людина в такому стані, коли вона всім єством хоче жити, а до життя їй ще незліченні сотні криваво-грізних і непевних на кожнім кроці кільометрів, коли смерть чагає кожну мить з кожного корча?..
Думав, марив я і зрідка поглядав на Рибченка. Його обличчя лише тепер можна було докладно розглянути. Знавець-фізіономіст списав би з нього грубі томи. Не знаю, що глибшу печать полишило на ньому – чи два дні ворохобливої втечі, чи сім місяців усевлонської каторги – поправи, чи вони обоє разом знівечили, цілковитою потворою зробили цей досить симпатичний колись людський образ?! Жовтаво-матовий колір лиця, сотні нових зморщок по цілому обличчі, забризклі брунатно-чорні синяки під очима, невимовна худина і страдницький загальний вид – ніяк не доказували, що ця людина ще живе. Певне, найдосвіченіший антропольог, найкваліфікованіший лікар запевнив би, що це лежить наглий мрець, з якого кат виточив геть всю кров.
Часами він здригався і белькотав ґвалтовні речі. Мене це обдавало страхом. Коли б не божий день, я б не стямився. Як сонце підійшло геть-геть і розпарило його проміннями, він став ще й кашляти. Голосне кахикання, неначе гупання в дно кадуба, розносилось луною-гуком далеко по долині. Мене це сердило й кололо шпильками страхів. Нас могли б почути за кільометр навколо. З нетерпінням і неспокоєм чекав я умовленого півдня.
Прийшла й моя черга. З трудом розбуркав товариша і, певний у безпеці, ліг, не зчувся, як заснув. Чи довго я лежав і скільки ще міг би проспати – не знаю. Саме в розпалі сну схопився від тормошіння:
– Юрченко! Чого ти плачеш? Снилося щось страшне? – чую над вухом. Розтулив очі й бачу зігнутого наді мною Рибченка.
Роздрухуюсь. На очах сльози, лице заплакане. Сів, пригадую й розповідаю. Сон справді жалісний: десь ми бредемо втрьох ще багнами. Змучені до снаги, позбавлені усякої надії жити, з почуттям, що от-от пристанем, потопимося в болоті. І враз перед нашим зором відкрилась зелена половина – справжній наш український сухий степ, на якому нас ніякій стежі не здогнати. Зажевріли надією рятунку, забились радістю серця. Зібравши останки сил, кинулись ми до полонини, чалапаючи, повзучи. Ще крок, ще другий – і ми станемо на твердій землі – єдинім нашім порятункові. Але раптом із баюри: «стій», і чекіст накинув на крайнього Галущака кайдани. Він, збивши з ніг чекіста, зідрав кайдани, але з корча наскочив другий. «Рятуйте», кричить Галущак, зітявшися в смертельнім бої з конвоїрами; одного загриз, а другий ззаду в’яже: «Рятуйте, вони без зброї, ми подолаєм», кричить, звивається пов’язаний Галущак. «Вернімось визволяти», прошу я Рибченка. Та він не милосердиться, біжить, ховається в степу. Приникши у траві, я з болем споглядаю, як ведуть закутого Галущака. Крадучися, іду слідом за ним. Три дні блукаю навколо пункту, а звідтіль, з багниська-льоху доноситься розпучливе квиління Галущакове: «Рятуйте – догибаю, я жити хочу… у мене діти». Щодень – квиління слабшає, а четвертого дня змовкає. Помер, замерз, втопився?.. Блукаю понад пункт, шукаю трупа. І далеченько від бараків, в яру, у темній гущині знаходжу свіжу купу трупів. Між ними розбухлий синій труп Галущака, як топляника. Схиливсь над ним і заридав. А з купи трупів піднялись тіні Гуренка, Гудза, Юраша, Онищука. Обступили мене, благають, плачуть: «Візьми і нас, неси хоч душі наші в Україну, бо сумно тут мерцям». І застогнало все усевлонське кладовище. З братніх загорнутих могил, свіжих, вчорашніх і давніших, вставали шкелети-трупи й хмарою обступали мене, хором квилячи – промовляючи: «Тікай, Господь тобі поможе. Як доберешся на Україну, згадай за нас, перекажи братам, часточку дай, помолися. П’ятьдесять тисяч тут, як цвіт, нас безневинних лежить… Помолися за нас…»
– Загинув Галущак, царство небесне, – зітхнувши, закінчив я.
Сон навіяв смутку. Жалібне Рибченкове обличчя ще більше похмурніло.
– Чи ж він один? А Блажків, отець Олександрівський, Гавриленко, а сотні тих, що, як колоди, опухлі ходили останній тиждень? Їм дні почислені. А що чекає нас? Де будемо за місяць, тиждень, завтра?.. – І ми в журі схиляли чола.
А течія гнала, плавно гнала пліт. Що далі ми плили, що далі залишали по собі страхіття Усевлону, то більше прояснялись наші чола, світлішала надія. Виплакувати чиєїсь нещасливої долі ми не мали права. Нас болів сотнями свій власний біль та притьмарена доля
