Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.

— Ви справді намірилися знести мене на самий верх? — спитала Юлія.

— Ну!

— Але ж це безумство!

— А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.

— А що ще?

— Я цілуватиму вас на кожній приступці!

— Я не дозволю!

— А я без дозволу!

Він поцілував її волосся.

— Я забороняю! Чуєте?

— Не чую!

Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…

— На нас же всі дивляться! Хомухін…

— Хай дивляться.

Він обціловував її шию, плечі, груди.

— Поцілуйте мене, Юліє!

— Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!

Він цілував її живіт, стегна.

— Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..

— Але ж це такий сором!

— Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, — яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..

— Ви знову за своє?

— Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…

— Не смійте! Що ви собі надумали!

— Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.

— Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.

— Він десь ще далеко внизу.

— А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…

— А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть — я щось вигадаю…

— Завтра я буду в поїзді.

— Але ж наша нарада ще не закінчилася.

— Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.

— Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?

— Виключено.

— Тоді хоч з плиточкою шоколаду «Сказки Пушкина»?

— Ви нестерпний, як усі хохли!

— Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?

— Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.

— Може, великодержавний?

— Коли хочете, хай. буде великодержавний.

Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.

— Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?

— А що скаже Хомухін?

— Чхати на Хомухіна!

— Зрозумійте ж нарешті: Хомухін — заступник міністра.

— Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?

— Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?

— Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.

— Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.

— Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.

— І двері?

— Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…

— Ви божевільний, — засміялася вона, — я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..

— Це не те слово, — пробурмотів він, бо вже підскочив до них Фелікс, і Ашот з одягом Юлії ішов слідом за ним, а далі й уся безладна «інтернаціональна дружина» енергетиків з Хомухіним у центрі.

В Конституції запишуть: «Основой советского общества является трудовой коллектив».

Шульга знав, що бути людиною можна тільки тоді, коли зумієш стати над отим «трудовим колективом». Тоді що ж: і над Конституцією? Коли треба, то й над Конституцією.

Поїзд «Горький — Москва» відходив десь після одинадцятої вечора. Отже, в своєму розпорядженні Шульга мав більше доби. І коли до впертого українського розуму додати тисячолітню вірменську мудрість, то можна перевершити не тільки кефірного чинодрала Хомухіна і його міністерську рать, а й усе, що Москвою зветься…

Ніхто нічого не знав, нічого не підозрював, ні про що не здогадувався…

Звісно ж, Хомухін не міг проводжати до поїзда свого головного спеціаліста, не той ранг і статус, але для цього був вірний помічник Фелікс, який усе забезпечив, здійснив і проконтролював. У касі обкому партії він придбав за безготівковий рахунок два квитки (нижні місця) в п’яте купе м’якого вагона поїзду «Горький — Москва», взявши в обкомівської касирки урочисте запевнення і службову обіцянку, що два інші місця в цьому купе не будуть продані, отже, номенклатурному пасажирові гарантовано купе в його цілковите розпорядження. Тоді було подбано, щоб у персональному купе на столику була не казенна посудина, а справжня кришталева ваза з букетом свіжих троянд, на підлозі ж не затоптана і запльована підстилка, а новий барвистий килимок, як належиться для важливих осіб, бо в тому купе тої ночі повинна була їхати дуже важлива особа.

Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…

Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.

Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.

— В чому справа? — невдоволено вигукнула жінка. — Це купе…

Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:

— Пробачте, це я, Шульга…

— Ви–и? — Юлія не могла стямитися. — Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до