Діти - Галина Василівна Москалець

Я тоді про це не думав. Став дитиною, котра мріє про чарівну паличку. Навколо мене не було вже дітей, котрих я мав виховувати, то я намагався заповнити чимось порожнечу. Я й справді не винен, що знайшов непотрібний мені той камінь десять років тому і легковажно загубив його.

Власне, це була дуже нетривка сполука. Якийсь диявольський дух розчинив навстіж вікно, її підхопив вітер і розніс по всьому місту. Я не задумувався над наслідками. Здоровим людям не могло зашкодити кілька грамів пилу. А потім мені стало страшно.

Нікого не було тоді у дворі, але тепер я бачу, як іде кругом пилюка, коли сусіди виносять по суботах вибивати свої коштовні килими, бачу черги за золотом, кришталем і ганчір’ям, чую навколо нечисті розмови своїх колишніх учнів про підприлавкові таємниці… Бо то, напевно, був міщанський камінь. Він перетворював весь світ на речі.

Я уже геть старий. Скоро помру, але що я скажу смерті, коли вона гляне мені в очі? Перед нею нічого не сховаєш.

Може, я все-таки знайду протиотруту, справжній філософський камінь? Половину життя ми труїмось, а другу половину шукаємо протиотруту.

Не моя то робота займатися бабськими плітками, але самі посудіть, що в такому домі ніколи нічого не втаїш. Через стіни чути, хто з ким свариться, вийдеш в коридор, зразу взнаєш, що в кого на обід. А у дворі, як тепло, з ранку до вечора баби пліткують.

Я вже зі своєю сварюся-сварюся, щоб менше по сусідах ходила, але що з бабою вдієш? Плюну, та й піду на пиво. А нині моя жіночка пішла буряка на борщ позичити. Вернулась десь через годину. Сама аж сяє: «Ти знаєш, що Даник зв’язався з Віркою і буде з нею одружуватись?»

«З котрою Віркою?» — «Певно, не знаєш! Сам колись до неї клинці підбивав». — «Чи не з Солоденковою?» — «А кажеш, не знаєш! — «Та їй же за тридцять!» — «Тридцять сім, чоловіченьку мій! А йому двадцять п’ять. Процикова плаче, бо він не ночує вдома і носить тій хвойді цукерки шоколадні». — «Та не бійся, — кажу я, — не вжениться він! Даник не такий. Весна вдарила хлопцеві в голову. Він що: казав тобі про одруження?» — «Певно, казав, чого би Процикова плакала. Та ти хіба забув, яка вона була в молодості? Не одному на шию вішалася, поки не обкрутила Михайла…» — «Дай мені спокій, — кажу. — Що мені до ваших пліток! Хлопець молодий, а Вірка ще нічого. Повчить його уму-розуму». — «Як то повчить?! Так, як тебе навчила жінки рідної не поважати! Вже двадцять років з тобою, чортом, мучуся…» — «Бо дурна!»

Настуня моя в плач. Що я їй таке сказав? Розумною ніколи не була, сама знає. Того й плаче. Минулося вже, що я зважав на бабські сльози. Тепер то для мене — як вода.

Дітей нема, то вона кисне. Якби були, то не ходила би така пишна, як пиріг. Сама винна, що поперлася в молодості на будову та там і підірвалася!

«Досить, — кажу, — не реви. Сусіди почують. Скажуть, що я тебе б’ю… Там у нас на заводі є путівки в Сочі, може, взяти?»

Добрий день, Ганю!

Чогось довго від вас листа нема. Чи не похворіли? Ми всі здорові, чого й вам бажаємо. Коло нас все добре, та не дуже. Не хотіла би тебе, сестричко, смутити, але вже не знаю, що маю діяти. За що бог мене так карає! Старий мій геть здитинився. Нічого його не обходить, а я одна мушу за всім пильнувати. Боюся за Соню, щоб не пішла по Даниковій дорозі. Дівка вже велика, на хлопців з сьомого класу зиркає. Приходить не раз о першій годині. Де то ми такі були! Б’ю, а нічого не помагає.

Сестро, порадь хоч ти, що маю робити! Даник зв’язався з Віркою Солоденковою, ти, певно, знаєш, перша хвойда в місті. Даник дома не ночує, почав пити, а їй до одного місця, що хлопець має двадцять п’ять років, а вона — сорок. То ще не було б дивно, якби вона за ним бігала, а то Даник, вибач, як пес коло сучки, побіля неї крутиться. Люди сміються, а мені встидно на вулицю вийти. Вороги з моєї біди тішаться. Даник вже, було, за розум взявся, то те, то те до хати носив, а тепер усе до тої тягне. Я вже не можу з ним говорити. Тільки щось скажу, як він: «Мамо, дайте мені спокій! Я знаю, що роблю».

Господи, я би тій гадині за свою дитину очі випалила б кислотою, та не знаю, де взяти. Ти, Ганю, нічого не кажи Петрові, бо встидно. Він чужого роду, подумає ще, ніби в нашій родині всі такі. Сама не розумію, що з Даником сталося.

Ну, на тім буду кінчати. Відпиши,