Діти - Галина Василівна Москалець

Пішов Даник.

Думає, як на хлібозаводі працює, то вже грошима може розкидатись! А цікаво, кому він ті цукерки поніс? Треба було спитати.

Нічого, я все одно довідаюсь!

Як упали зливи в сорок третьому році, почався голод. А був якраз дев’ятий тиждень по великодню — празник.

Пам’ятаю, вийшла я на пагорб, дивлюся, а за рікою в пшениці повно людей. Рвуть лободу, бо нема що їсти. І до церкви ніхто не йшов. Луки позаливало. З голоду ми ходили на Волинь або до Сокаля, де не було злив. Що мали, то міняли на хліб, зерно. Ставали на тиждень до когось на роботу. Бульба ся майже не вродила, а що в кого було, то німець позабирав.

Я сама п’ять разів ходила: тричі на Волинь, а двічі до Сокаля. Не мала іншої ради. Вже добре не пам’ятаю тих сіл…

Стара стала.

Автобусів не було. Пішки йшли до Самбора, а там на поїзді до Львова їхали. А звідти знову пішки три дні на Волинь.

А війна ж. Страшно! Пішла я, сестра моя Стаха і Настя, сусідка. Сиділи на вокзалі. Людей було повно, аж на сходах сиділи. Німці ходили й копали, як хто заважав. Одного дурного бачили. Чіплявся до людей, питав, де хто їде. А сам, бідака, не знав, видно, куди мав їхати. Німці вже знали, що то дурний, то не дуже били.

Так пішли ми на Волинь. Де не можна було дорогою, йшли лісом. Барвінок якраз зацвів. Чули ми постріли, але нікого не бачили. Село стріли спалене. Сумно! Все чорне. Були то якраз зелені свята. А люди (з того села спаленого) вогні розіклали, вечеряють. Не мали де спати, то сиділи цілу ніч. І ми з ними. Ставали на роботу за жито, пшеницю. Я мала сукенку вовняну, убрус, то поміняла на хліб.

А раз ішли до Стоянова. Кажуть, не можна. Стоять пости німецькі, стріляють. Зайшли ми до одної хати під лісом. Жінка дуже добра трапилась. Каже: «Не йдіть, жіночки дорогенькі, вночі, бо постріляють! Переночуйте в мене…» Аж плакала… Рано ми встали, а господиня до нас: «Ото бачите рів? Там німець вчора двох жінок з Дрогобича постріляв за мішечок зерна. Вертайтеся ліпше додому, бо і вас повбивають».

Та де там вертатись! Голод же. Пішли ми далі. Стріли хлопа — сіяв просо. Спитали, як нам варту обминути. Він показав. Та хіба ми одні ходили! Якось уже ввечері йдемо. Темно. Не знаємо, де будем ночувати. Чуємо, хтось говорить. Перелякались, але що маємо робити? Йдемо. А коло самої дороги в ямі хлопчики два, може, років по тринадцять. Питаємо:

«Чиї ви, діти?»

«Ми з Урожа».

А то наше село!

І зараз, як згадаю, що ті діти в ямі спали, плачу-плачу…

Мені здається, що я знайшов філософський камінь. Чи, може, світ так змінився за десять років, відколи я на пенсії? Спочатку час тягнувся нестерпно повільно. Я прокидався о сьомій ранку, хоч міг би лежати цілий день. Забував, що мені не треба йти до школи, що замість мене в класі проводитиме урок хімії молодий учитель. Годинник монотонно відлічував час, і я не мав куди від нього сховатись…

Через два місяці після того, як пішов на пенсію, я не втерпів і навідався до директора Гната Семеновича. Він був, як завжди, зайнятий, але погодився мене вислухати. Місця в школі не виявилось.

«Треба давати дорогу молодим, — повторив банально. — Відпочивайте, хіба вам погано? Я сам жду не діждуся пенсії. Замучився з дітлахами. От ви риболовлею займіться. Прекрасна річ…»

«А може, мені піти хоча б сторожем до школи?» — спитав я цілком серйозно.

Директор вражено глянув на мене, а потім засміявся: «Ну, що ви! Вам це буде неприємно. Та й що діти подумають? А райвно? Я сам не можу уявити вас в цій ролі!»

Поговорили. Я зроду не люблю скандалів, та й нерви вже не ті, щоб переконувати.

Занудьгував страшенно. Вирощував кристали, передплачував далі журнал «Наука и жизнь», шукав філософський камінь.

Звичайно, я не хто інший, як жалюгідний дилетант, хоч не дозволяю себе виставляти напоказ. Саме тому з мене ніколи б не вийшло Дон-Кіхота. А вийшли такі собі Бувар і Пекюше в одній особі. Тільки на відміну од них я залишаюсь вірним єдиному захопленню — шукав філософський камінь. Чи може бути невинніше заняття в наш час? Кому потрібен філософський камінь, що перетворює все на щось одне?

Проте мені здається, ніби помилка моя