Діти - Галина Василівна Москалець

Я мамі не розповіла. Вона би вмерла з переляку. Ірка потім вибачалась. Подарувала мені польські духи «Може бути» (їх дуже важко дістати). То її не можна прив’язувати, а мене можна? Я така добра, що всім прощаю. Ну, нічого, більше я з ними в ліс не піду! Хай собі шукають дурніших за мене…

Інколи думаю, наскільки люди на цьому світі роз’єднані між собою і як їм важко зустрітись. Я вже більше як двадцять років самотній, тобто і живу сам, і самотній. Мене не полишає надія знайти друга. Не жінку, для цього надто старий, а людину, з котрою у мене було б повне взаєморозуміння. Хіба б шукав я тоді філософський камінь?

У цьому містечку люди понавигадували стільки зв’язків між собою, що в них можна заплутатись, як у павутинні. А хіба їм стало від цього легше?

Господи, як гарно на білому світі! Ночами я корчусь від болю. Крізь фіранку просвічують зорі, й тиша така, хоч затуляй вуха. На деревах з’явились перші листочки, і все так пахне-пахне…

Ми всі раби весни. Всі, від малого до старого. Нікого вона не обминає. Люди стали якісь нервові, метушливі… Нащо вже я старий, а інколи й мені серце солодко тенькне. Згадаю першу свою любов, як ми ходили з Настечкою Першого травня на демонстрацію, і було нам, аж страшно подумати, по дев’ятнадцять років… Як ми йшли вдвох, не сміючи глянути одне на одного, щоб не сміялись товариші. Ми тоді добре не зналися, але Настечка страшенно мені подобалася: така біленька, тоненька, вся аж світилася. Було в неї дома ще четверо малих братиків і сестричок. Всі тоді голодували, та хіба ж я смів запропонувати їй допомогу? А як вона від мене одверталася, ховала очі! Не знав я чому, гнівався, а то ж вона соромилася свого старого перкалевого платтячка і парусинових туфель. Дурненька!

Тоді на демонстрації вона спіткнулась, і від тих нещасних туфель відірвала каблук. Настечка вся почервоніла… і я відвернувся, поки їй допомагали дівчата.

Дивно якось тепер це згадувати, ніби не зі мною це сталось. Приснилась мені недавно Настечка, така ж біла-біла. Ніколи вона не снилась, а це навідалась, видно, скоро помру. Почастішали приступи вночі, отак помру колись, і ніхто не знатиме, крім Фібуся, хоч його зараз не часто побачиш вдома. Коли він приходить, я його не лаю. Наливаю в бляшанку молока, сідаю неподалік і дивлюсь, як він їсть, як поступово виповнюються його запалі боки і лагіднішають очі.

А ще вчора забігала сусідка, приносила мені сиру з сметаною і зеленою цибулею. Поговорили, позітхали. Вже так давно ніхто, мене не жалів. Якби погладив хтось по голові, я б, напевно, заплакав. Поговорили просто так, по-людськи. Сусідка все бідкалася, що я сам живу, що хворію, чи не знайшов би я собі якоїсь бабці, щоб доживати віку разом.

Я навіть не встиг щось відповісти, як вона пішла зустрічати онуків зі школи. А в мене всього багатства, що Фібусь та філософський камінь, котрого я вже, напевно, не встигну знайти…

Я не хочу підводити підсумки, ставити сам над собою крапку. Що було, то було, іншого життя мені не треба. Про смерть я теж не люблю думати, вона завжди приходить невчасно.

Але як би я жив зараз без отого хлопчика? Виявляється, я, котрий цілий вік пропрацював учителем, не знаю зовсім малих дітей.

Вертаючись з поліклініки, я завжди намагаюся скоротити шлях, йду через двори. Зрештою, так мені подобається. Там тихіше. Я сідаю на лавку трохи передихнути. Весною мені гіршає, я швидко втомлююся.

Нещодавно я так само сів перепочити і помилуватись гарною погодою. Було рано, десь біля дванадцятої. Діти всі були в школі або в садку. Дві старші жінки розвішували щойно випрану білизну.

І тут я побачив цю дитину. Хлопчик років шести з’явився несподівано, може, вийшов з будинку, що навпроти. Видно, йому було нудно. Я сам не помітив, як почав за ним спостерігати. Спочатку він крутився коло жінок. Мені було смішно, коли він кривився від крапель води, що потрапляли йому на обличчя при струшуванні білизни. Невдовзі жінки прогнали хлопчика, бо він необережно наступив на край простирадла.

Після того хлопчик мав зайнятись чимось іншим. Я терпляче чекав. Він же то боязко наближався, то відходив, чимось нагадуючи маленьке насторожене звіря. Я до нього посміхнувся, але він мені не відповів. Обернувся і побіг назад до будинку.

Що я мав робити? Я теж пішов додому.

Наступного разу я знову розташувався коло того самого будинку. Так поступово ми звикали одне до одного. Нічого дивного нема в тому, що старе і мале порозумілись між собою, не сказавши ні слова. Хлопчика звали Вітя. Я почув, як його так гукала мати. Це жінка легковажна, без чоловіка, доволі вульгарна.

Я любив спостерігати, як Вітя бавиться, хоч його гра призначалась для мене. Хлопчик бавився м’ячем, кидав його угору, котив по подвір’ї. І здавалось, ніби ми вдвох бавились тим м’ячем. Він весь час позирав у мій бік, і наші погляди зустрічались. Я підбадьорливо йому кивав. Це були мої найприємніші хвилини. Потім приходили інші діти, і Вітя кидався до них. Мій час закінчувався. Я повертався додому. Одного