Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
— Ні, — відповіла Роза. — Я скажу, що ви повинні спробувати забути мене. Не як давню й віддану подругу, бо це мене глибоко вразило б, а як предмет вашого кохання. Подивіться довкола! Подумайте, скільки в світі є дівчат, взаємністю яких ви могли б пишатись! Звіряйте мені свої почуття до іншої, коли хочете, і я буду вам щирим, люблячим, вірним товаришем.
Запала мовчанка. Роза затулила обличчя однією рукою й дала волю сльозам. Її другу руку Гаррі все ще тримав у своїй.
— Але чому, Розо? — тихо спитав він нарешті. — Чому ви вирішили так?
— Що ж, ви маєте право вимагати пояснення, — відповіла дівчина. — Зрештою, хоч би що ви казали, я свого рішення не зміню. Я вважаю це своїм обов'язком. Як перед іншими, так і перед собою.
— Перед собою?
— Так, Гаррі, і перед собою. Я, бідна безприданниця із заплямованим ім'ям, не можу давати вашим друзям приводу підозрювати, що я обернула собі на користь ваше перше кохання, почепившись вам на шию й звівши нанівець усі ваші плани й надії. Мій обов'язок перед вами й рідними вашими — не дозволити вам зробити в пориві великодушності хибний крок, який раз і назавжди позбавить вас можливості домогтись успіху в житті.
— Якщо ваші почуття збігаються з усвідомленням обов'язку… — почав Гаррі.
— Ні, вони не збігаються, — квапливо відповіла Роза й густо почервоніла.
— То ви кохаєте мене? — вигукнув Гаррі. — Скажіть хоч це, Розо, люба. Скажіть тільки це, і моє розчарування не буде таким гірким.
— Якби я могла сказати це не на шкоду тому, кого кохаю, — мовила Роза, — я б…
— Ви дали б мені зовсім іншу відповідь! — підказав Гаррі. — Розо, не приховуйте від мене хоча б цього!
— Так! — відповіла Роза і зразу ж додала, вивільняючи свою руку: — Але годі! Навіщо нам продовжувати цю болісну розмову? Нестерпно болісну для мене, хоч, я знаю, завдяки їй я буду щаслива до кінця своїх днів. Бо це таке щастя — усвідомлювати, що колись у вашому серці було місце для мене і тільки для мене. Кожен ваш успіх у житті додаватиме мені сили, витримки й бадьорості. Прощайте, Гаррі! Ми більше ніколи не зустрічатимемось так, як сьогодні, бо ніколи між нами не буде тих стосунків, які могли б виникнути внаслідок цієї розмови. Та хоч би там як, ми можемо на все життя залишитися добрими, щирими друзями. І нехай усі радощі, які тільки може вимолити у світоча мудрості й любові віддане, палке серце, випадуть на вашу долю!
— Ще одне слово, Розо, — мовив Гаррі. — Я хочу почути від вас, із ваших уст, причину вашої відмови.
— На вас чекає блискуче майбутнє, — твердо відповіла Роза. — В громадському житті вам доступні найвищі висоти, яких може досягти людина з блискучими здібностями і впливовими родинними зв'язками. Але ці впливові родичі горді, а я не хочу зближуватися з людьми, що можуть зневажливим словом образити пам'ять матері, яка дала мені життя, і не хочу псувати кар'єру синові жінки, яка стала мені за матір. Коротко кажучи, — завершила дівчина, відвертаючись, бо твердість знову покинула її, — хоч і не з моєї вини, ім'я моє заплямоване. І я не хочу, щоб цю ганьбу поділяв зі мною ще хтось, я нестиму свій хрест сама.
— Ще одне слово, Розо, кохана, ще одне лиш слово! — вигукнув Гаррі, падаючи перед нею. — Якби… якби доля була, як то кажуть, менш прихильна до мене, якби мені судилося тихе, непримітне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний — чи відмовили б ви мені тоді? Чи відцуралися ви мене тому, що майбутнє обіцяє мені багатство й славу?
— Не вимагайте від мене відповіді на це запитання, Гаррі, бо воно штучне, надумане. І з вашого боку нечесно й навіть жорстоко ставити його.
— Якщо ваша відповідь буде такою, яку я майже сподіваюсь почути, — відказав Гаррі, — то знайте, що вона осяє променем щастя мій самотній шлях, стане мені за провідну зорю! Я прошу так мало — всього лише кілька коротких слів, але вони дадуть мені так багато! Тож не пошкодуйте їх для людини, яка любить вас над усе в світі! О Розо, в ім'я мого палкого, вірного кохання, із співчуття до страждань моїх — і тих, що їх я зазнав, і тих, на які ви мене прирікаєте, — дайте мені відповідь на це запитання!
— Гаразд, я відповім вам. Якби ваша доля склалася інакше, якби ваше становище в суспільстві було не набагато вищим за моє, якби я могла бути вам помічницею й опорою в скромному, тихому, спокійному житті, а не тягарем і завадою в честолюбному, знатному товаристві, — я б не стала піддавати вас і себе цьому тяжкому випробуванню. Я й тепер маю всі підстави бути дуже, дуже щасливою; але тоді, Гаррі, — признаюсь, я була б іще щасливіша.
Спогади про давні дівочі надії роєм наринули на Розу, і, як у всіх нас, думки про те, що могло бути, але не сталося, викликали в неї сльози. Та разом із сльозами прийшло полегшення.
— Даруйте, ця слабкість сильніша за мене, але вона тільки зміцнює мою рішучість, — мовила дівчина, простягаючи йому руку. — А тепер я справді мушу йти.
— Пообіцяйте мені лише одне, — сказав Гаррі. — Ще раз, один єдиний раз — скажімо, через рік чи, може, й раніше, — ви дозволите мені повернутися до цієї розмови, і тоді вже востаннє.
— Але не для того, щоб умовляти мене змінити моє рішення, — сумно всміхнулася Роза. — Бо це буде марна річ.
— Ні, — відповів Гаррі, — я лише попрошу вас повторити сказане сьогодні — якщо ви схочете повторити. Я складу до ваших ніг усі відзнаки й багатства, які мені пощастить здобути на той час. І якщо ви все ж таки стоятимете на своєму, я ні словом, ні ділом не спробую вплинути на ваше рішення.
— Що ж, гаразд, — сказала Роза. — Це тільки завдасть нового болю, але на той час, може, я навчуся легше його терпіти.
Вона знову простягла руку. Але Гаррі схопив дівчину в щібійжи, поцілував її чоло й кинувся геть з кімнати.
Розділ XXXVI
дуже короткий і на перший погляд не такий уже важливий, але прочитати його треба — і як продовження попереднього, і як ключ до одного в наступних
— Отже, ви вирішили виїхати сьогодні разом зі мною? — спитав лікар, коли Гаррі
