Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Саме тоді й сталась одна несподівана подія, що неабияк налякала його і стривожила.

Кімнатка, у якій він готував уроки, містилась на першому поверсі, в тильній частині будинку. Це була звичайна кімнатка сільського будинку, напоєна чудовими пахощами жасмину й жимолості, що зазирали знадвору у гратчасте вікно. З вікна видно було садок і хвіртку, за якою починалася левада, а за нею тяглися зелені луки й ліси. З цього боку інших осель не було, і ніщо не затуляло широкого краєвиду.

Одного чудового вечора, коли на землю лягли перші призахідні тіні, Олівер сидів біля вікна над книжками. Він сидів над ними вже довгенько, а що цілий день стояла виснажлива спека і він до того ще й набігався, — автори тих книжок, сподіваюсь, не вбачать у цьому образи, коли я скажу, що Олівер почав куняти і врешті заснув.

Часом нас змагає дивний сон: сковуючи тіло, він не звільняє свідомості нашої від обов'язку сприймати все, що відбувається довкола, не дозволяє їй відриватися від дійсності й блукати в емпіреях. Так, це сон, якщо називати цим словом стан непереборного заціпеніння, прострації, цілковитої неспроможності контролювати свої думки і рухи; а проте він не заважає нам усвідомлювати все, що робиться довкола, і коли в цей час нам сниться щось, то слова, мовлені десь поблизу, і всі звуки навколишнього життя з дивовижною легкістю проникають у наші сновиддя, врешті сплітаючись із ними так, що потім уже майже неможливо відокремити фантазію від дійсності. Але це ще не найдивовижніше явище, властиве такому станові. Незаперечно доведено, що хоч у цей час ми нічого не бачимо й не відчуваємо, на наші думки й на образи, що снуються в нашій сонній уяві, може впливати і впливає насправді навіть мовчазна присутність якогось стороннього предмета, якого, може, й не було поряд, коли ми заплющували очі, й про близькість якого ми й не підозрювали перед сном.

Олівер був цілком свідомий того, що сидить у своїй кімнатці, що на столі перед ним лежать книжки й що запашний вітерець шелестить у гіллі кущів за вікном. А проте він спав. Та зненацька щось змінилося в його оточенні; повітря стало задушним і затхлим, і він з жахом подумав, що знов опинився у Фейгіновім лігві. Тепер він бачив бридкого дідугана: той сидів у звичному своєму кутку, показував на хлопця пальцем і щось шепотів чоловікові, який сидів поряд з ним, відвернувши обличчя.

— Ша, дорогесенький мій! — шепотів старий. — Ну, звісно, це він. Ходімо звідси.

— Він! — начебто відповів незнайомий. — Хіба ж я міг помилитись? Та якби стонадцять чортів прибрали його подобу і він сам був між ними, я б шостим чуттям упізнав його серед інших! Якби би закопали його у найглибшу яму і провели мене над тим місцем, я б упізнав, де він лежить, упізнав без могили й надгробка!

Чоловік проказав це з такою лютою ненавистю, що Олівер зі страху прокинувся й скочив на ноги.

Боже праведний, що це? Чому серце його мало не зупинилось, чому він занімів, скам'янів? Там… там… за вікном… так близько, що він міг би доторкнутись до нього, якби не відсахнувся, стояв, уп'явшись у нього очима, Фейгін. А поряд, пополотнілий від люті чи жаху, а може, і від того і від того, стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля заїзду.

Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли. Але вони впізнали його, а він — їх, і обличчя їхні закарбувались у його пам'яті так, наче вони були вирізьблені з каменю й маячіли в нього перед очима, відколи він народився. Якусь хвилю він стояв мов укопаний, а тоді вискочив з вікна в садок і почав голосно кликати на поміч.

Розділ XXXV

оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі й Розою

Вискочивши на крик, мешканці будинку застали Олівера в садку. Блідий, приголомшений, він показував на луки за будинком і белькотів: «Єврей! Єврей!»

Містер Джайлз ніяк не міг збагнути, що це має означати, але Гаррі Мейлі, який відзначався більшою кмітливістю і вже знав від своєї матері Оліверову історію, відразу все зрозумів.

— Куди він побіг? — спитав Гаррі, хапаючи важкого дрючка, що навернувся йому на очі.

— Туди, — показав Олівер. — Вони враз кудись зникли.

— Виходить, вони в канаві! — вигукнув Гаррі. — За мною! І не відставайте.

Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.

Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.

Так вони мчали без упину, не зводячи духу, аж поки Гаррі, добігши до канави в тому місці, куди показував Олівер, заходився ретельно обшукувати її та прилеглі кущі. Це дало можливість іншим наздогнати його, і Олівер пояснив нарешті містерові Лосберну, яка подія спричинилась до цієї шаленої гонитви.

Але всі пошуки виявилися марними. Не було жодного свіжого сліду. Вони стояли тепер на невеликому пагорбку, з якого на три-чотири милі проглядались усі довколишні поля. Ліворуч, в улоговині, лежало село, але щоб дістатися до нього шляхом, який показав Олівер, утікачам довелося б дати доброго гака відкритим полем, і вони не встигли б так швидко зникнути з очей. Праворуч, за лукою, починався густий ліс, але й до лісу вони б за такий короткий час не добігли.

— Певно, тобі приснилось, Олівере, — сказав Гаррі Мейлі.

— О ні, сер! — відповів Олівер, здригаючись на саму згадку про вираз обличчя старого негідника. — Я бачив його зблизька. Я бачив їх обох, ну, так само, як оце бачу вас.

— А хто був той другий? — спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

— Отой чоловік, про якого я вам розповідав, — той, що накинувся на мене біля заїзду, — відповів Олівер. — Ми подивились один одному просто в очі, і я можу заприсягтися — це був він.

— І ти певен, що вони побігли в цей бік? — спитав Гаррі.

— Певен! Так само, як певен, що бачив їх за вікном, — відказав Олівер. І