Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Мілорад Павіч

Дорога Доротко, я бачу сніг у Польщі, бачу, як сніжинки у твоїх очах перетворюються на сльози. Бачу хліб, настромлений на клин з вінком цибулі, і птахів, які гріються в диму над будинками. Д-р Сук говорить, що час надходить з півдня і перебрідає через Дунай на місці Троянового мосту. Тут немає снігу, а хмари нагадують завмерлі хвилі, з яких стрибає риба. Д-р Сук звернув мою увагу ще на одне. В нашому готелі оселилася мила бельгійська родина — Ван дер Спак. Родина, якої ми ніколи не мали і якої ніколи не матиму я. Батько, мати і син. Д-р Сук називає їх «святим сімейством». Щодня за сніданком я спостерігаю, як вони їдять. Вони всі добрячі товстуни, і я чула, як пан Спак жартуючи каже, що на товстого кота блохи не скачуть. Він і чудово грає на якомусь інструменті, зробленому з панциря білої черепахи, а бельгійка займається малюванням. Вона на диво вміло малює лівою рукою і робить це на всьому, що потрапляє їй до рук: на обрусах, келихах, на ножах і рукавичках свого сина. Їхньому хлопчикові напевно ще немає й чотирьох років. У нього коротко підстрижене волосся, він називається Мануїл і починає складати свої перші речення. Доївши свою булку, він завжди підходить до мого столу і невідривно дивиться на мене, наче закоханий. Його очі поплямлені фарбами, як моя стежка, і він завжди мене питає: «Ти впізнала мене?» Я гладжу його по волоссі, наче пташку, а він цілує мої пальці. Він приносить мені люльку свого батька, що схожий на якогось цадика, і дає мені її курити. Йому подобається все червоне, синє і жовте. І він любить їжу тих самих кольорів. Із жахом я помітила, що в нього є єдина вада: на кожній своїй руці він має по два великих пальці. Я ніколи не знаю, яка з них права, а яка ліва. Проте, він ще не свідомий тієї вади і не ховає від мене своїх рук, хоча батьки і одягають йому рукавички. В якісь хвилини, як це не дивно, вони взагалі здаються мені чимось зовсім природним і анітрохи не турбують.

Та й чи може мене що-небудь турбувати, коли сьогодні зранку за сніданком стало відомо, що на зібрання прибув і д-р Абу-Кабир Муавія. «Мед із уст чужої жінки капає, і бесіда її масніша від олії, але скін її гіркий, немов полин, і гострий, наче меч двосічний. Ноги її низходять до смерті, кроки її простують до пекла…» Так написано у Біблії.

11.

Царгород, 8 жовтня 1982

Панянці Доротеї Квашнєвській — Краків.

Вразив мене твій егоїзм і твій немилосердний вирок. Ти знищила наше з Ісаком життя. Я завжди боялася твоєї науки і відчувала, що вона заподіє мені зло. Сподіваюся, ти знаєш про те, що сталося і що ти накоїла. Того ранку я вийшла до сніданку із наміром стріляти відразу, щойно Муавія зійде в готельний сад, де ми їмо. Я сиділа і чекала. Дивилася, як птахи, що літають над готелем, стрімголов падають вниз під стіни. І тоді відбулося все те, чого ніколи в світі не можна було б передбачити. З'явився чоловік, і я відразу ж знала, хто він. Він ніс темне, як хліб, обличчя, і мав сиві прожилки у вусах, подібні до риб'ячих костей. Лише на одній його скроні поверх рубця росло дике волосся, яке не могло посивіти і було зовсім чорним. Д-р Муавія підійшов відразу до мого столу і запитав дозволу сісти. Він помітно накульгував і мав одне око приплющене, немов вузькі і стиснуті вуста. Я завмерла, намацала в торбинці револьвера і озирнулася. Крім нас, в саду був тільки чотирирічний Мануїл, який бавився під сусіднім столом.

— Прошу, — сказала я, і чоловік поклав на стіл те, що назавжди змінило моє життя. То був звичайний згорток із паперами.

Йому відома тема мого повідомлення — сказав він, сідаючи — і саме тому він хотів би звернутися до мене з проханням про деяку інформацію, пов'язану з моїми дослідженнями. Ми розмовляли по-англійськи, він тихо цокотів зубами, йому було холодніше, аніж мені, його вуста тремтіли, та він не робив нічого, щоб вгамувати чи приховати те цокотіння. Він грів пальці над своєю люлькою і дихав димом у рукав. За якусь мить він виклав мені суть справи. Мова йшла про Кирилові Хозарські бесіди.

— Я переглянув, — сказав він, — усю літературу, яка стосується Хозарських бесід, і ніде не зустрів жодної згадки про те, що ці тексти існують і сьогодні. Хіба може залишатися невідомим, що уривки Кирилових Хозарських бесід збережені, а декілька сотень років тому вони навіть були надруковані?

Я була ошелешена. Те, про що говорив цей чоловік, могло б стати найбільшим відкриттям у моїй галузі — славістиці — за всю історію її існування. Якщо б тільки воно й справді було так.

— Звідки у вас такі дані? — запитала я в нього вражено і виклала йому свої міркування зі зростаючим відчуттям невпевненості:

— Кирилові Хозарські бесіди, — сказала я, — не відомі для науки з якихось інших джерел, окрім згадок про них в Кириловому житії, опираючись на які ми й знаємо про їхнє існування. Ні про який збережений рукопис, а тим більше про виданий текст тих бесід, не може бути й мови.

— Саме це я й сподівався почути, — промовив д-р Муавія.

— Відтепер усім стане відомо, що істина — в протилежному…

І він простягнув мені тих декілька аркушів із ксерокопіями, що лежали перед ним. У ту хвилину я могла б вийняти зброю. Кращого моменту я не знайшла б — у саду був один-єдиний свідок, та й то дитя. Але сталося інакше. Я простягнула руку і взяла тих декілька хвилюючих сторінок, які додаю до цього листа. Беручи ті папери замість того, щоб стріляти, я дивилася на сарацинські пальці з