Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
І от що Ґендзі відповів Нюдо: «Хоча, опинившись у цьому незнайомому краю, я не зазнав нічого, крім смутку, жодна людина зі столиці мене не провідала. Я жив безрадісно, милуючись лиш сонцем і місяцем у безкрайньому небі, як своїми давніми друзями, — та раптом, на радість мені, ваш човен приплив. Чи немає у вашій затоці куточка, де міг би я знайти спокійний притулок?»
Невимовно зрадівши, Нюдо подякував Ґендзі. «Хай там що, сідайте у човен, поки не розвиднілося», — сказав він, і Ґендзі у супроводі кількох найближчих людей вирушив у дорогу. Знову повіяв той дивний вітер, і човен ніби на крилах долетів до Акасі. Хоча туди від Сума недалеко і, як кажуть, рукою подати, та все ж той вітер був таки незвичайним.
Узбережжя Акасі й справді відрізнялося від Сума особливою красою. Щоправда, Ґендзі більше сподобалася б малолюдна місцевість. Нюдо володів землею на морському березі і в горах, мав криту міскантом хатину на узбережжі, з якої в різні пори року можна було милуватися тутешніми краєвидами. У горах, на березі річки, серед природи, для духовних роздумів він збудував величну молитовню. Щоб задовольнити несущні життєві потреби, він зберігав у своїх коморах зібраний з осінніх полів урожай рису, цілком достатній для безтурботного життя до кінця днів. Словом, усе було зроблено з урахуванням місцевих особливостей у різні пори року.
Злякавшись останнім часом великого припливу, Нюдо перевіз жінок у гори, тож Ґендзі міг спокійно розміститися у будинку на узбережжі. Коли той пересідав з човна в карету, а сонце підбилося вже досить високо, Нюдо, побачивши гостя, відразу забув про старість і, почуваючись значно молодшим, із щасливим усміхом на устах поспішив уклонитися богові Сумійосі. Старому здавалося, ніби він отримав у руки місячне й сонячне світло одночасно, тож і не дивно, що робив усе можливе, щоб догодити Ґендзі.
І навколишній краєвид з невимовно прекрасною лінією узбережжя, і чудовий будинок, і сад з деревами та камінням — все було настільки чарівним, що тільки найобдарованіший художник міг би зобразити це на картині. Теперішня оселя була для Ґендзі набагато світлішою і затишнішою, ніж у Сума протягом останніх місяців. Оздоблення покоїв вражало пишнотою. Оточивши себе такою яскравою розкішшю, Нюдо і справді жив анітрохи не гірше за столичних вельмож.
Коли Ґендзі трохи відпочив, то написав листа до столиці. Покликавши того самого гінця, який досі залишався в Сума і все нарікав на свою горопашну долю, щедро обдарував його й послав до столиці з дорученням докладно переказати знайомим монахам і жінкам про свої поневіряння. Але тільки монахині-мирянці Фудзіцубо написав, яким чудом врятував своє життя. Відповідь на зворушливий лист Мурасакі ніяк не міг написати — раз у раз відкладав пензлик і витирав сльози. «Хоча після тих численних нещасть я дедалі наполегливіше переконував себе зректися цього суєтного світу, але, згадуючи Ваше обличчя, коли Ви сказали: «Я в дзеркало дивилася б і забувала власне горе» — терпів і далі всі найгірші прикрощі...
Хоч Ви далеко,
Думки летять до Вас,
Коли мене із затоки,
Раніше незнаної,
Доля несе до іншої, ще далі...
Мені здається, ніби все це сон, і я пишу, так і не прокинувшись, а тому в моїх словах багато чого зайвого». Цей лист справді був написаний досить недбало, але тому, хто мигцем бачив його, здавався верхом досконалості й незрівнянним зразком любові Ґендзі до дружини. Його люди, напевне, також послали до столиці листи про свої власні негаразди.
Коли просвітліле небо зовсім очистилося від хмар, повеселішали і рибалки, що вийшли в море. На відміну від похмурого берега Сума з поодинокими рибальськими хатинами, в Акасі було досить людно, чого Ґендзі не любив, та попри це багато що його тут зворушувало і заспокоювало душу.
Нюдо ревно віддавався молитвам і знаходив у цьому розраду, але турбота про майбутнє єдиної дочки не давала йому спокою настільки, що Ґендзі не міг не почути про неї. Оскільки від багатьох Ґендзі знав, що дочка Нюдо вельми приваблива, то іноді думав, чи їхня випадкова зустріч часом не визначена наперед долею, але нічим не видавав своєї цікавості. «Поки я живу в таких обставинах, — міркував він, — не думатиму ні про що інше, крім молитов. Та й чи маю я право порушувати клятву, яку дав дружині у столиці?» І все-таки він не міг залишитися байдужим до дівчини гарної вроди й доброї вдачі. Щоб не здаватися нав’язливим, сам Нюдо лише зрідка заходив до гостя і жив в окремій хатині для слуг. Отже спілкуватися дуже часто їм не вдавалося, а тому він тільки ревно молився буддам і богам, просячи допомоги у здійсненні свого задуму. Нюдо мав років шістдесят, був охайним і приємним, з худорлявою статурою, бо ревно дотримувався приписів буддійського подвижництва. Крім того, незважаючи на вперту й примхливу вдачу, завдяки благородному походженню, виявився добрим знавцем старовини, освіченим і цікавим співрозмовником про давні часи й, отже, хоч трохи допомагав Ґендзі розвіяти нудьгу. Раніше через зайнятість численними особистими й державними справами Ґендзі не мав вільного часу для того, щоб вислуховувати такі невідомі йому досі старовинні історії, серед яких траплялися настільки цікаві, що він мимоволі думав: «От було б шкода, якби я не прибув сюди й не зустрівся з цією людиною!»
Хоча за розмовами господар поступово звикав до гостя, але, вражений неземною красою Ґендзі, не смів сказати йому відверто те, що мав на думці, й тільки скаржився дружині, звіряючи їй своє нетерпіння й досаду. Сама ж дочка, яка досі не зустрічала в провінції когось з чоловіків, вартого її уваги, побачивши Ґендзі, була просто приголомшена: «Невже в світі є такі люди?» — але, згадавши про своє низьке становище, відчула, наскільки великою є прірва між ними. А довідавшись про намір батьків і визнавши його безглуздим, ще більше засмутилася.
Настав четвертий місяць — пора заміни одягу й пересувних штор. Господар сам подбав, щоб у покоях гостя змінили оздоблення і повісили нові завіси. Хоча така послужливість здалася Ґендзі зайвою і надмірною, він не противився їй, знаючи, наскільки Нюдо горда людина. А тим часом зі столиці один за одним приїжджали гінці з листами від осіб, які не забули вигнанця. Однієї тихої місячної ночі, коли над морем в небі не було ні хмаринки, Ґендзі здалося, ніби перед ним знайомий ставок рідного дому, і від невимовної туги в нього защеміло серце. Він почувався людиною, яка мандруючи світами, побачила тільки острів Авадзі.
«Удалині над островом Авадзі...»[296] — згадав він мимоволі.
«У сяйві місяця
Цієї ночі ясно видно
Навіть острів Авадзі[297],
Який спливає вдалині,
Немов піна...»
Коли, вийнявши з футляра
