Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Читаємо онлайн Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
же нижче. Може, треба було стати на коліна?

– Красю, повєдав я всьому панству про те, як добре валчив ти у борні з чужинцями.

– Я виконував ваш наказ, пане.

– Дуже добре виконував. Так добре, як не може виконувати слуга. Я замислився, чи не змилилися ми, коли записали тебе в слуги?

Я мовчав, не розумів, до чого він вів.

– Красю, ми ферували, що Січі потрібні такі бійці. Ти сміливо бився з дикими, ти рачив звитяжство над чужинцями. Ти вижив у чорних чаклунів. Ти валив трупаків і їх теж звитяжив! Хіба звичайний слуга здатний на таке? Ні! То, Красю, ми вирішили вивести тебе у джури! – пояснила Понамка.

– Дякую, пане! – я впав на коліна.

– Не голи своє волосся. Три роки будеш джурою. Служитимеш у куренях і на кордоні, коли вислужиш, то паничем станеш!

– Дякую, пане!

– Імай зброю джурську! – наказав Непийпиво. Мені піднесли шаблю, коротшу, аніж у паничів, але шаблю, а також кольчугу та шолом. Непийпиво вихопив свою шаблю і підніс мені до губ. – Чи присягаєшся ти бути вірним Січі та покласти за неї живіт свій?

– Присягаюся! – сказав я і поцілував шаблю. Непийпиво поклав її мені на голову.

– Ось у нас стало на джуру більше! Слава Ісусу Кривавому! – натовп дружньо відгукнувся на цей крик. – Підводься. Джурі не личить збивати коліна! – наказав Непийпиво.

Я підвівся. Ноги тремтіли, я намагався заспокоїтися.

– Відтепер ти будеш їздити на коні і їсти свинину! Якщо будеш буий та ярий, то станеш одним із братів! Нагода показати себе буде в тебе вже сьогодні! – крикнув Непийпиво. – Багато братів загинуло! А бидло плодиться швидко! То бути сьогодні Великій крові!

Натовп захоплено загудів. Джури схопилися за шаблі.

– Запалити вогні! – наказав Непийпиво. І на баштах куреня загорілися вогні сигнальних багать. – Джури, до бою!

Джури кинулися до своїх коней. Мені вказали, де мій. Паничі залишалися у фортеці, не збиралися їхати. Я нічого не розумів.

– Треба імати побільше вух, – сказав мені якийсь джура, що гарцював на коні поруч. – Не зупиняйся біля перших сараїв, їдь далі, там буде багатша користь!

Він посміхався, його ще дитяче обличчя у виблисках смолоскипів набувало страшного виразу. Бачив, що джури перевіряють зброю. Ніхто з них не одяг шолом чи обладунки, не узяв списи чи щити. Лише шаблі.

– Бийте у дзвін! – закричав Непийпиво. І дзвін на стіні ожив. Удар, другий, третій. Звук летів у височині, його було чутно далеко звідси. Джури ледь стримували коней, всі були напружені, готові до гонитви. Непийпиво чогось чекав, а потім крикнув: – Напрод!

Ворота з куреня відкрилися, і натовп джур зірвався з місця. Їх було кілька сотень, вони вискочили з фортеці і розлетілися у різні боки по дорогах. Я мчав разом з ними, не знав, куди і навіщо. Побачив, як джури вихопили шаблі, що стали тривожно виблискувати у світлі місяця.

Ми, кілька десятків джур, летіли дорогою, побачили попереду сарай рабів. Двері були відчинені, звідти ще хтось вибігав, якісь тіні кидалися врозтіч полем. Частина джур помчала далі, а частина розсипалася услід тіням. Легко наздоганяли їх і рубали шаблями. Крик, терпкий запах крові. Тіні, великі і малі, бігли, джури наздоганяли і рубали. Дорослих і дітей. Раби навіть не робили спроб спротиву. Просто бігли, намагалися втекти. Але як ти втечеш у полі від прудконогих коней джур? Помітив рух у кущах. Автоматично спрямував коня туди. Дуже хотів, щоб звідти вистрибнув раб, а краще два, щоб вони напали на мене, атакували, примусили захищатися! Але з кущів кинулися врозтіч дрібні тіні. Діти! Рабські діти! Вони тікали, коли назустріч їм кинувся джура. Хвацько та легко рубив тих діточок, наче косив траву. Потім стрибнув з коня, почав возитися з трупами. Я не розумів, що він робив, а потім побачив, що джура відрізав у вбитих праві вуха.

– Чого став? Напрод! – крикнув мені той джура, коли помітив погляд. – У мене вже сім!

Він був весь у крові, тицьнув мені в обличчя жменю відрізаних вух і помчав далі. Я теж нагнав коня. Летів у темряві, заповненій передсмертними криками та кров’ю.

– Тут їх багато! – почув крик і побачив, як тіні вершників кинулися кудись убік. Крики, відчайдушні крики приречених на смерть, хлюпання плоті та крові на гострих шаблях, стогони. Тіні стрибали з коней, вбивчі рухи шаблями. Людські вуха відрізалися тихо, без звука.

– Напрод!

Мчалися кудись у ніч. Прямо на дорозі валялася якась темна купа. Коні перестрибували її. Я побачив, що це трупи рабів. Здебільшого жінки та діти, чоловіки встигли втекти далі. Я почав блювати.

– Раби сховатися могли у ярку за садом! – крикнув якийсь джура, мабуть, місцевий, що знав ці краї.

Він помчав, за ним інші. Хоч вже була і ніч, але видно добре, бо повний місяць і жодної хмари. Джури дико верещали, чим лякали рабів, примушуючи тих підводитися зі схованок і бігти. Свистіли шаблі. Крики. Звірині крики тих, хто вбивав, і зойки тих, кого вбивали. Я блював і мчав у потоці вершників. Ми влетіли у сад. Пахло яблуками. Вони вже достигли і хрумтіли під копитами коней. Джури роз’їхалися садом. Рубали рабів, які плазували по землі, намагалися сховатися.

– На деревах! – крикнув якийсь пильний джура.

І тут стало видно, що частина рабів, здебільшого дітлахів, залізла на дерева і сховалася у гіллі. Хтось з джур почав штрикати шаблею вгору з сідла, хтось подерся на дерева і рубав дітей там. Деякі малі раби стрибали на землю і знаходили свою смерть там, бо джури були швидкі і уважні, не пропускали жодного. Коли добили останніх, злізли з коней і почали відрізати вуха. Суперечок, де чиє вухо, не виникало. Хто перший відрізав, того і вухо. Далі ще будуть. Джури швидко поповнили свої колекції, стрибнули на коней і помчали далі. За садком був ярок, там чекала багата здобич. Раби, що сховалися у кущах, тепер розбігалися, але їм було не втекти від гострих шабель. Крики, сморід крові, хрипи вмираючих. Я їхав спустілим садом. Усюди тіла. З відрізаними вухами. Ці раби не повставали, вони просто важко працювали все життя, а тепер були вбиті. Разом з жінками і дітьми. Ні за що. Просто Непийпиво порахував, що їх стало забагато, після великих втрат серед паничів і джур треба було зменшити кількість рабів.

Я відчув погляд. Купа гілок, мабуть, залишена з часу обрізання саду навесні. Подивився туди. Просто подивився, я б проїхав повз, не збирався туди лізти, але той, хто там ховався, не витримав мого погляду,

Відгуки про книгу Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: