Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
Я трясся на коні, наче мішок з дертю, але зрозумів це лише згодом. Ми мчали і мчали, коли я відчув, що болить живіт. Застогнав.
– Стій! Подобно, опритомнів! – крикнув хтось, судячи з вимови, він був з Січі.
Гонитва зупинилася, мене зняли з коня і посадили на землю. Очі вже призвичаїлися, і я міг бачити. Двоє паничів і більше десятка джур та слуг. Всі при зброї.
– Живий? – спитав один з паничів, той самий Дубогриз, який опаничився разом з Понамкою.
– Так, пане, – кивнув я.
– Брат Непийпиво живився. Виповідав, що ти барзо валчив, то треба воспятити тебе. Вандруємо на Січ, – Дубогриз посміхнувся і поплескав мене по плечу.
Я подивився на панича, потім впав долілиць на землі і почав кричати та плакати. Ніхто не сказав мені ані слова. Всі розуміли, де я побував. То дали мені виплакатися, потім слуги помили мене у якомусь потічку, дали одяг та кинджал. Посадили на мула, і ми рушили. Я був дуже слабкий, ледь тримався у сідлі, але згодом почав посміхатися, бо розумів, що в черговий раз врятувався.
На наступному привалі мені дали поїсти. Побачив, що слуги охоче прислужуються мені, навіть джури дивляться з повагою.
– А що з моїм паном, Набокою? – спитав я.
– Чекає тебе на Січі.
– Нам довго ще їхати?
– Увечері будемо на місці.
– Так швидко?
– Ми поїдемо Поганими землями.
– А Мара?
– Будемо дуфати, що вона мине нас, – сказав Дубогриз. Він був панич, а розмовляв зі мною, відповідав на питання, це було дивно, але дивувався лише я. Інші чомусь ні.
Їхали далі. Помітив, що всі тримають зброю напоготові. Я був слабкий, щоб битися, але все одно перевірив, чи легко можу вихопити кинджал. Але нападів не було. Вже по обіді Дубогриз сказав, що ми у Поганих землях. Один зі слуг спитав, чи не треба мене поголити, бо в мене ж відросло волосся.
– Непийпиво наказав не голити його! – урочисто сказав Дубогриз, і всі тільки головами закивали. Не знав, що з цього випливало, але, мабуть, щось непогане для мене.
Їхали далі. Помітили дим десь збоку. Дубогриз наказав повернути туди. Ми вискочили на лісову галявину, де диміло засипане піском багаття. У кущах знайшли кілька землянок. Здається, тут жило кілька десятків втікачів.
– Тут вони десь, поспол. Та немає часу взискати! Напрод! – наказав Дубогриз, і ми поїхали далі.
Проминули пагорби, поїхали полем. Визирнуло спочатку одне болото, потім інше. Всі замовкли, напружено наганяли коней та мулів, озиралися. Але жодної хмарки, сонце вже сідало, небо було чисте. Я подумав, що мені вже вистачить пригод і я доїду до Січі спокійно. Та де там. Ми вже бачили попереду стіни фортеці Поганих земель, коли пролунав панічний крик: «Трупаки!».
І всі побачили, як попереду з Великого болота виринає загін вершників та піхоти, вони виходили з болота на берег і сунули на нас. Їх рухи були механічні, наче у роботів з фільмів.
– Трупаки! – аж застогнали слуги.
– Мара, – тихо сказав Дубогриз, що озирнувся назад. Там чорна хмара виповзала з болота і забирала в нас шлях для відступу.
– Мара! – застогнали слуги.
– Ніхто не долав Мару, але були такі, хто звитяжив трупаків! Слава Ісусу Кривавому! Стинайте їм голови! Тільки так можна вабоїти трупака! На смерть! – заволав старший від Дубогриза панич.
– На смерть! – заволали Дубогриз та джури. Слуги мовчали. Наш загін прискорився. Між тим болотяне військо перетнуло нам шлях і розвернулося. Їх було кілька сотень, цих трупаків. Вони були чорні, навіть на великій відстані від них тхнуло гниллю. Вони неоковирно рухалися, але щось підказувало мене, що битися з ними буде важко.
Від трупаків відділилося кілька десятків вершників. На таким же чорних і гнилих конях. Вони були не швидкі, але їх було багато. Ось паничі вдарили по них. Відбили удари списів і почали рубати голови. За ними джури і слуги. Ми прорубалися через вершників, але попереду стояла стіна піхоти, якої було значно більше. Сморід і жах. Паничі вдарили у піхоту, за ними джури, слуги та я. Відбив удар списа, потужний удар. Трупаки виглядали, наче зроблені з багнюки, але сила в них була справжня. Я вдарив одного з них. Мій спис легко пробив трупака, але той і уваги не звернув. Спробував вдарити мене сокирою. Я махнув кинджалом. Важко відрубати голову кинджалом, але з трупаком це мені вдалося. Несподівано мій мул став дибки, бо його підняли на списи. Я не втримався і впав на землю. Слідом впав мул, ледь не приваливши мене. Я підвівся. Втратив щит, зі зброї мав лише кинджал. Ухилився від одного удару трупака, від іншого, вони все-таки не були швидкі у рухах! Я проскочив між двома, а потім вперся у ряд трупаків, що сунули на мене. Вони не кричали і не дивилися, вони були мертві, але рухалися. Я озирнувся, побачив, що кілька джур та Дубогриз змогли пробитися, інші б’ються у натовпі трупаків, який їх поступово поглинає. У мене не було жодного шансу, але не для того я пережив чорних чаклунів, щоб здатися напівгнилому стерву. Я ухилився ще від кількох неквапливих ударів списами, трупаки сунули на мене, я стрибнув на одного з них, збив його з ніг, перерізав горлянку, але відрізати голову не встиг, бо трупак схопив мене і притиснув до себе. Його голова трималася на шматку шиї у палець завтовшки, а він міцно тримав мене. Його товариш підскочив до мене і заніс спис для удару. Тим списом він би пробив мене і товариша, але це трупака не зупинило б. Я засіпався, щоб вирватися з обіймів мертвого чудовиська, та не зміг і поворухнутися. Закрив очі і чекав удару похолоділою спиною. Коли щось хлюпнуло.
– Красю, тримайся! – почув я крик Понамки, і на мене гупнуло щось важке.
Вже потім я зрозумів, що це Понамка кинула списа, який пробив голову того трупака, що збирався проштрикнути мене. Трупак впав на мене, інший продовжував міцно мене тримати, я борсався і не міг нічого зробити. Я закричав від безсилля та огиди.
– Спокійно, Красю, спокійно! – почув голос Понамки. Вона скинула з мене трупака, допомогла підвестися і залізти на її коня. – Швидше! Відступаємо! Мара!
Ще встигла відбити щитом кілька списів трупаків і знести голову