Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Тепер у читальні організовувались молодіжні гуртки — танцювальний, драматичний, хоровий, шаховий, де, хоч і проходила робота по-різному, всюди панував один революційний (можливо, це й перебільшення) дух.

Бронко пристав до шахістів. Був серед них і Роман. (У Бронка створилося враження, що він бере активну участь у всіх без винятку гуртках). Найголовніше, що ці хлопці відчували такий самий голод до книжок, як і він.

Вони повідомили Бронка, що у Львові є спеціальне, прогресивного напрямку видавництво «Прогрес», де можна замовляти цікаві не по високій ціні книжки. (Бронко відчув, що коли б він признався, що він до того часу просвіщався продукцією «Цікавої книжки» Міська Ковалишина, виставив би себе тільки на сміх перед товаришами).

Одного разу, коли Бронко захвалював текст нової пісні, мовляв, її треба поширювати всюди серед молоді, хтось з хлопців кинув:

— А ти, коли б хотів, допоміг би нам у цьому.

Бронко не зрозумів натяку.

Тоді Роман сказав прямо:

— Та ти ж працюєш у друкарні…

Бронко нарешті здогадався. Ні, це неможливо, хлопці.

Шеф, а не так шеф, як Рудий весь час заглядає йому у текст.

Шустрі хлопці придумали куди простіший спосіб: хай Бронко тільки дістане літери. Верстатка в них знайдеться, а там — потягнуть валком і, будь ласка, можуть друкувати, хоч у ста примірниках, будь-який текст.

Розуміється, що відвідування Бронком сельробівської читальні не могли пройти повз увагу Філіпчука. Бронко анітрохи не був здивований, коли шеф одного разу спитав його просто з моста:

— Я чув, що ти частий гість у читальні на Мнихівці, прошу я вас.

— А ви воліли б, щоб я до кнайпи[93] ходив? — відрізав йому з місця Бронко.

Філіпчук витріщив на нього очі.

— А, пізнаю… пізнаю вихованнєчко. Це вони вчать тебе пискувати до твого хлібодавця… Це так по-комуністичному, що?

— Я там жодних комуністів не бачив.

— «Не бачив»! Повилазило б тобі! Ходи… ходи… Вони тебе скоро навчать, як у рідного тата каменем кидати. А чому ти, прошу я вас, не ходиш до іншої читальні, а якраз до цієї внадився?

— Бо ця мені найближча. Я й раніше туди заходив. А що то я там роблю таке? Вже партію шахів зіграти не можна? А що маю по файранті робити?

— Ти, Завадка, не грай вар'ята передо мною! Хочеш знати, шмаркачу, то я тобі скажу: краще тобі до публічного дому ходити, ніж до тієї читальні. Хотів-сь почути, так знай, прошу я вас!

Філіпчук до того збісився, що аж вікно в цеху розчинив. Задихався, либонь.

Два чи навіть два з половиною місяці Бронко мав цілковитий спокій з боку свого шефа. Філіпчук вів себе так, як би не пам'ятав нічого або вважав ту розмову за маловажну, щоб повертатись до неї.

Аж одного дня з'явився в цеху з якоюсь газетою в руках.

— Дивіться, прошу я вас, це совєтська київська газета… а папір… папір який!

Всі, навіть старий Пєрожек, кинулися оглядати, читати, мацати газету з-за Збруча, тільки один Бронко не відходив від каси, хоч його цікавість була й найбільша. Він, запідозрений у симпатії до комуністів, вважав, що краще для нього заховуватись[94], власне, так.

— О… о… є навіть «З залу суду», — горлав Рудий, витягаючи свою бузькову шию поміж голови інших. — Те… те… засудили шпекулянтів, що перепродували… що?! — ситець… то по-нашому перкаль… ой мамцю моя рідна, перепродували перкаль по підвищених цінах…

— Чекай… чекай… а ви, прошу я вас, розійдіться до роботи, сьогодні в мене не файрант… — Філіпчук склав газету учетверо і сховав до кишені. — Чекай… коли перепродували ситець по підвищеній ціні… значить, його нема? Нема! — заверещав, вдаряючи себе на радощах по стегнах. — Нема! Держава на одну шосту земної кулі не має ситцю вдосталь! Як сказано у святому письмі? «Хто має вуха, хай слухає!» Таж наша паршива Польща… з якої сміються, можна сказати, на міжнародній арені… І то завалена вовною, шовками та оксамитами, аби тільки гроші… а там за перкаль під суд тягнуть! Щось подібне, прошу я вас, і у сні не приснилося б! Ситцю нема. Чи чував хто таке?

Філіпчук дивився в бік Бронка, але звернувся до Пєрожека:

— Пєрожек, пане Пєрожек, ви тут найстарші серед нас, певно, ще й на італійському фронті бували, скажіть мені, прошу я вас: як це може бути, щоб така велика ще й соціалістична держава ситцю не мала в себе?

Пєрожек зішнурував свої безкровні губи, від чого зробився подібним до воскової, невправною рукою виліпленої фігури.

— Я перепрошую, пане шефе, я не економіст. Моя справа — друкарська. Але чоловік десь трохи у світі бував. Правда, правда, був і в Італії, і на Чехах та Моравії. Я собі думаю так, що, може, то така дуже велика держава, як пан шеф кажуть, одна шоста світу… то, певно, фабрики не можуть настачити населенню мануфактури… Я так думаю. Я перепрошую. Я не економіст. Моя справа — друкарська.

Аргумент був наївний. Бронко це зразу відчув. Філіпчук, як і можна було сподіватись, розреготався. Вдавав, що так сміється, аж за живіт мусить держатись.

— А то добре, а то мені подобається! Ви геніальні, Пєрожек, я завжди це говорив. То, по-вашому, виходить, прошу я вас, що в багатого господаря мусить челядь голодувати тому, що господиня не встигає хліба випікати? То коли так піти за вашими думками, то виходило б, прошу я вас, що чим більша держава, то тим бідніше має жити населення, бо держава не встигає забезпечувати людей продукцією, прошу я вас. А якби так… скажім для прикладу… комунізм перекинувся на всю кулю земну, то тоді одягненими ходили б хіба одні комісари, бо ж тоді фабрики не встигали б… Оце мені подобається! А ви, Пєрожек, хоч старий, а дурень, це я вам завжди говорив! «Фабрики не встигають!» А чого не встигають? Тому, прошу я вас, що державні, о! А що ти, Завадка, на це?

— Звідки я знаю? Я не бував у Радянському Союзі…

— Не бував, то не бував, але хіба не скажеш, що совєтські газети брешуть самі на себе, га? А, не маєш що відповісти? То інша річ. Треба чесно признатись, прошу я вас, що загнали тебе в кут, о!

«Чорта з два загнав ти мене в кут! Я просто не хочу з такою свинею, як ти, ставати в дискусію».

Дійсно! У Бронка був такий логічний, абсолютно переконливий аргумент, як те, що дореволюційна Росія була переважно аграрною, на добавок