Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Що я маю робити? — питається весело.

Мігалаке відповідає ділово:

— Нашкіцуйте кордони Роминії мари[45], закресліть Молдавію, зазначіть, де Румунія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чобань[46].

Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.

— Що ви рисуєте, домнішора Романовська?

— Румунію.

Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:

— Як ви сказали? Я не дочув добре…

— Румунію, так, як пан професор казали, — ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.

Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:

— Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі тієї держави, може йти на місце.

Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержати це неминуче „інсуфічєнт"[47]. Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за котру відповідь дістане вона те „інсуфічєнт".

Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

— Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.

— На місце!

— Прошу мені сказати, з чого я дістала „недостатньо". Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… — її голос починає вже втрачати свою рівновагу.

— Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Можете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?

Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась кинути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.

Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Романовська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:

— Домнішора Косован, задекламуйте нам „Міоріцу", бо якось сьогодні не йде нам з нею.

Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з годинника.

— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.

— Я маю „форте біне", а ти? — витягнула шию Ориська.

 Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.

— Я маю „мінус суфічєнт"[48], зате з української задачі маю „дуже добре"! А це важливіше!

— Пс! — остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.

— Що ви кажете, домнішоро Поповіч?

І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.

— Сідайте, сідайте, домнішора Поповіч, бо шкода часу!

— Я маю „мінус суфічєнт", що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.

Оріховська бере її під лавкою за руку:

— Я маю велике „форте біне", але це одне й те ж.

„Але я не була питана, — заспокоює саму себе Дарка, — адже я не була усно ані разу питана… Я могла усно вміти на „дуже добре", тож навіть якби я мала задачу „недостатньо", то він не сміє мене виказати на конференції. Це було б безправство… ні, навіть тому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому цього не вільно робити. Татусь міг би звернутись до директора, до візитатора, до самого міністра. Я ж не була питана… ані разу питана, — захищається відчайно перед маревом „недостатньо".

— Я не була ані разу питана, — каже врешті впівголоса Оріховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:

— Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.

Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лавками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачасто поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у четвертій класі, і нарік. Еге ж!

Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку справедливість, прогнано правду на очах всіх…

Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця українська гімназія була інша від усіх на світі.