Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Равік викинув сигарету у вікно. Вона полетіла вниз на подвір’я, немов світлячок.
— Що вже сталося, Джоан, те сталося. Його не можна змінити.
— А я й не хочу нічого міняти. Воно минеться. Я твоя. А то чого б я приходила сюди? Чого б стояла під твоїми дверима? Чого б чекала тут на тебе? Ти мене проганяєш, а я знов повертаюся. Я знаю, ти мені не віриш, думаєш, що я повертаюся з якихось інших причин. Але які можуть бути ще причини? Коли б той другий був для мене всім, то я б не приходила. Я б забула тебе. Ти кажеш, що в тебе я шукаю тільки надійності. Це неправда. Я шукаю кохання!
Слова, подумав Равік. Солодкі слова. Ніжний, облудний бальзам. Допоможи мені, кохай мене, будь зі мною, я повернуся — все це тільки слова, солодкі слова, та й годі. Скільки їх вигадано для цього простого, шаленого, жорстокого потягу одне до одного двох тіл! Якою яскравою веселкою здіймаються над ними фантазія, облуда, почуття й самообман! Ось він стоїть цієї прощальної ночі, спокійно стоїть у темряві, а на нього ллється дощ солодких слів, які нічого не означають, крім розлуки і ще раз розлуки. Бо коли про кохання говорять, то воно вже скінчилося. У бога кохання чоло скроплене кров'ю. Він не визнає ніяких слів.
— А тепер іди, Джоан.
Вона підвелася.
— Я хочу побути з тобою. Дозволь мені залишитися. Тільки на одну ніч.
Равік похитав головою.
— За кого ти мене маєш? Я ж не автомат.
Джоан пригорнулася до нього. Він відчув, що вона тремтить.
— Мені однаково. Тільки дозволь залишитися в тебе.
Він обережно відхилив її від себе.
— Не починай саме зі мною ошукувати того другого. Він і так ще вдосталь намучиться.
— Я тепер не можу йти додому сама.
— Тобі не доведеться довго бути самій.
— Ні, я сама. Вже кілька днів. Він поїхав. Його немає в Парижі.
— Он що… — спокійно сказав Равік. — Принаймні ти відверта. З тобою завжди знаєш, на чому стоїш.
— Я прийшла не тому.
— Звичайно.
— Я ж могла тобі цього не казати.
— Так, могла.
— Я не хочу йти додому сама, Равіку.
— То я проведу тебе.
Джоан поволі відступила на крок.
— Ти вже мене не кохаєш… — сказала вона тихо, майже з погрозою.
— Ти прийшла сюди для того, щоб дізнатися про це?
— Так… для цього теж. Не тільки… але й для цього.
— О господи, — нетерпляче мовив Равік. — У такому разі, Джоан, ти щойно почула найвідвертіше освідчення в коханні.
Вона мовчала, тільки не зводила з нього погляду.
— Якби я тебе не кохав, то, думаєш, так довго вагався б, лишити тебе тут чи ні, хоч ти й живеш із іншим? — додав він.
На обличчі в неї поволі проступила усмішка. Власне, не усмішка, а якесь сяйво, що випромінювалося з неї, помалу здіймаючись до очей, ніби хтось засвітив у ній ліхтар.
— Дякую, Равіку, — сказала вона. Потім обережно додала, все ще дивлячись на нього: —Ти не кинеш мене?
— Навіщо ти питаєш це?
— Ти чекатимеш? Не залишиш мене?
— Думаю, що для тебе це не буде великим горем. Так мені підказує наш із тобою досвід.
— Дякую.
Джоан стала цілком інакша. Як вона швидко втішається, подумав Равік. Та чому їй не втішатися? їй здається, що вона досягла того, чого хотіла, навіть якщо й не залишиться тут.
Джоан поцілувала його.
— Я знала, що ти будеш такий, Равіку. Ти повинен бути такий. Тепер я піду. Не проводь мене. Я можу тепер дійти й сама.
Вона вже стояла на порозі.
— Не приходь більше, — сказав Равік. — І нічим не журися. Ти не пропадеш.
— Не буду. На добраніч, Равіку.
— На добраніч, Джоан.
Він увімкнув світло. «Ти повинен бути такий». Равік ледь здригнувся. Всі вони зліплені з глини й золота, подумав він. Із брехні і зворушення. З шахрайства і безсоромної правди. Він сів біля вікна. Знизу й досі долинало тихе монотонне голосіння. Жінка, що зраджувала свого чоловіка, як він був живий, оплакує його, бо він помер. А може, вона голосить тільки тому, що цього вимагає її релігія? Равік здивувався, що не почуває себе нещаснішим, ніж був досі.
XXIII
— От я й повернулася, Равіку, — мовила Кет Гегстрем.
Вона сиділа в номері готелю «Ланкастер». За цей час вона схудла. Щоки запалися, ніби хтось тоненьким скальпелем вишкрябав з-під них м'язи. Риси обличчя загострилися, а шкіра стала мов шовк, що от-от порветься.
— Я думав, що ви ще у Флоренції… Або в Канні… Або вже в Америці,— сказав Равік.
— Я весь цей час жила у Флоренції. У Ф’єзоле. Аж поки стало несила. Пригадуєте, як я вмовляла вас поїхати зі мною? Зваблювала книжками, вечорами біля каміна, тишею і спокоєм. Книжки були, і вогонь у каміні був… А от тиші… Навіть місто Франціска Ассізького стало крикливим. Крикливим і неспокійним, як і вся Італія. Там, де він проповідував птахам любов, тепер крокують колони людей в уніформі, заражених гучними фразами, опанованих манією величності та безпідставною ненавистю.
— Так завжди було, Кет.
— Ні, так не було. Ще два роки тому мій управитель був привітним чоловіком у вельветових штанях і в личаках.
А тепер він герой у чоботях, чорній сорочці, обвішаний позолоченими кинджалами. Він виступає з доповідями, в яких проголошує, що Середземне море повинне стати італійським, Англію треба знищити, а Ніццу, Корсіку й Савою повернути Італії. Равіку, цей ласкавий народ, що давно вже не вигравав жодної війни, наче збожеволів після того, як йому дали змогу перемогти в Абіссінії та Іспанії. Мої друзі ще три роки тому були розважними людьми, а тепер щиро вірять, що Англію можна перемогти місяців за три. Вся Італія вирує. Що сталося? Я втекла з Відня від сказу коричневих сорочок, а тепер залишила Італію, рятуючись від шалу чорних… Кажуть, десь уже носять зелені сорочки, а в Америці, звичайно, будуть сріблясті… Невже весь світ опанувала манія сорочок?
— Мабуть, що так. Але скоро все зміниться. Єдиним кольором стане червоний.
— Червоний?
— Авжеж. Червоний, як кров.
Кет визирнула на подвір’я. Просіваючись крізь листя каштанів, лагідне світло надвечірнього сонця ставало зеленим.
— Аж
