Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Коли черга дійшла до А., вона чемно вклонилася.

— А-а, це вам оперували апендицит? І ви можете виписатися днів через два. Бачу, трохи набралися тіла. До речі, вчора я мав розмову по телефону з вашим батьком.

А. мимоволі стрепенулася.

— І що він сказав?..

— Лише те, що покладається на мене. Я передав, що ви одужуєте. Ми з ним познайомилися ще в студентські роки. Якби я знав, хто ви, то раніше звернув би на вас увагу,— відповів директор, а в молодого хірурга спитав: — Сподіваюсь, ти зробив усе можливе? Гарна дівчина, правда?

Злегка почервонівши, А. опустила очі.

— Більше нічого не казав?

— Ні,— відповів директор і перейшов у сусідню палату,

У коридорі заторохтів візок, і зайшла медсестра з їжею, Повернулась і М. з приправою для рису на сковорідці. У відповідь на її жарти А. всміхалась, і на її щоках з'являлися ямки. Відразу по вечері А. лягла в ліжко. Боліли післяопераційні шви.

— Я бачу, ви нічого не малювали,— розкривши альбом, сказала М. Засунувши ноги під ковдру, вона поклала його на коліна й почала щось накидати олівцем на папері, час від часу відгортаючи рукою волосся, що заслоняло очі. В палаті було тихо, тільки одноманітно шипіло парове опалення.

„К.—сан більше не завітає,— подумала А.— Та й батько не прийде на порятунок”. Батько дзвонив по телефону вчора ввечері, а К. навідувався позавчора. „Я зустрічався з твоїм батьком”,— розповідав К. Цікаво, про що вони говорили? На це К. не дав ясної відповіді. Однак А. здогадалася, що мова йшла про оплату за лікування. Її губи зблідли.

— Навіщо ви зверталися з таким проханням? — дорікнула вона К.— Моє захворювання їх не стосується. За нього відповідаємо ми. Нас зневажатимуть за це. Я не сподівалася від вас такого.

— А.—тян, це ж зовсім природно, що в таку годину й батьки несуть відповідальність,— відповів К.

— Чому? Чому? Хіба не природніше, щоб ви взяли на себе весь тягар?

— Я ж вам казав, що я зараз безпорадний.

— Розумію…— голос тремтів.— Але не хотілося звертатись до рідні. Вони не з тих, що допомагають.

— Так воно й вийшло,— з іронією зізнався К.

Його обличчя з випнутим, високо задертим підборіддям (здавалось, що він не почуває за собою вини) в її заплаканих очах втратило чіткі обриси. „Де було тоді моє самолюбство? Де?” — картала вона себе. Це ж вона сама вибрала собі його. Вибрала з власної волі.

— Я сама якось розплачуся за лікування. Не турбуйтеся.

Його обличчя знову стало безвільним і розгубленим.

— Роби, як знаєш.

— Можете йти.

Вони були самі. Коли К. навідався, М. вийшла з палати. „Добре, що вона нічого не бачила”,— тішилася А.

— Ну то я йду.

— Я неправильно вас собі уявляла. Більше не приходьте.

К. зиркнув на А.— видно, щось хотів сказати, але промовчав. Досі він сидів на стільці біля ліжка, а тепер швидко відпустив її руку й пішов, кинувши на прощання: „До побачення!” Звільнена рука розслабилась й невдовзі охолола до звичної температури.

„Невже я сказала, щоб він більше не приходив?” — згадувала А. Після операції К. навідувався в лікарню щовечора. Мабуть, не грав у маджан, а невдовзі по вечері легко стукав у двері. А от сьогодні він не прийде, напевно не прийде. Якби він посидів коло неї й потримав її за руку, А. простила б йому. Та він тоді витріщився на неї і, видно, хотів якнайшвидше піти. А. зрозуміла, що між ними все скінчилося. Мав би зрозуміти це й він.

„Нічого не залишилося, як сказати тільки це,— думала А.— Я не повернуся ні до батьків, ні до К.—сана. Не зможу. Моє життя — суцільна помилка”.

М. нахилилась уперед і здула рештки пастелі з альбому. Вони впали на ліжко А. красивою смужкою. А. заплющила очі й натягла на себе ковдру.

„К.—сан не прийде ніколи: ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра. І я не повернуся до нього”. Дивна річ, ці думки зовсім не засмутили її. „Я вже розлюбила його. Тому й не сумую… А коли я збайдужіла? Нікого в мене нема й повертатися нікуди…”

— Холодно? — спитала М.

А. розплющила очі й усміхнулась.

— Ні. Просто вирішила заснути.

— Ще рано. Тільки восьма,— сказала М. і знову заглибилась у малювання.

Ще рано?.. В такий час на квартирі вона нетерпляче чекала повернення К. Ще рано?.. Тепер їй однаково, чи рано, чи пізно. Вона втратила відчуття часу. Як і кохання. Все скінчилося.

Їй було видно блідий профіль М. Скуйовджене довге волосся, міцно стулені губи, обмазані пастеллю пальці. „Якщо я зараз когось люблю, то лише М.—сан,— міркувала А.— Людину, яку знаю лише тиждень. Під час вибуху водневої бомби вона втратила батьків і сестру. Вона різка й водночас добросерда… Якби я була така витривала, то могла б жити. Але я слаба. Моя душа під тягарем не гнеться, а ламається…”

А. підвелась і, накинувши поверх піжами пальто, вийшла в холодний коридор. Крізь вікна заглядали сліпучі рекламні вогні. Гуркотіли трамваї. Небо було похмуре, беззоряне. А. подалася в туалет, а потім вернулася в палату.

На тумбочці лежав пакетик з червоними кульками снодійного. А. запила їх водою й задумалася. На сусідньому ліжку М. щось квапливо малювала. Глянувши на неї, А. дістала з сумочки пляшечку з таблетками. Частину висипала на долоню й проковтнула з водою.

— І сьогодні холодно,— раптом озвалася М.А. здригнулась і сховала пляшечку в руці, але М. не повертала до неї голови.

Порожню пляшечку А. поклала в торбинку, скинула пальто й лягла, накрившись ковдрою.

— М.—сан…

— Що?

— Я спатиму. За все вам дякую.

М. зиркнула на дівчину й промимрила: „От дивна! Чого вона дякує?”

А. заплющила очі. їй страшенно захотілося спати. На душі було спокійно.

ВОСЕНИ, СТО ДВАНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Одного суботнього вечора, через кілька днів після відвідин Аяко, яка просила дізнатися, де щодня пропадає Мотоко, Канае зійшов на станції Ікебукуро й зайняв чергу на автобусній зупинці. Звичайно щосуботи ноги самі несли його до Нісімото, але минулого тижня зайнятість у видавництві стала на перешкоді. Ось тому Аяко довелося самій його провідати. Оглядаючись назад, Канае подумав, що це була рідкісна нагода для спокійної розмови, яка, однак, не вдалася — Аяко пішла додому з зіпсованим