Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Ну куди ж це годиться!

— Сома-сан, ви такий серйозний.

Поглядаючи на Канае, Аяко сміялася, і той сміх нарешті передався йому. Він так реготав, що розігрівся ще більше, ніж у лазні.

— То що ж вас привело?

— Не, напускайте на себе такого суворого виразу. Просто в гості прийшла.

— Радий вас бачити. Не подумайте, що я серджуся на вас.

— А якби я справді шукала у вас притулку, ви прийняли б мене?

Аяко вже не сміялася. Канае здалося, що в її словах ховається тонкий натяк, а тому він ухильно відповів:

— Якщо ви так говорите, то це означає, що Мотоко-сан знущається з вас.

— На цьому світі в мене нема ні кола ні двора. Я все думаю, якби кудись утекти.

— І даремно. Треба не тікати від себе, а самій кувати свою долю. Втеча від дійсності до добра не доведе.

Дівчина легко зітхнула.

— Ви так складно говорите. Та от мені завжди кортить кудись тікати. Я невдоволена собою. Хочу втекти від себе. Мотоко-сан до мене добра, і я їй вдячна за це. Однак я не можу поручитися, що одного дня не залишу її. Бо я їй не потрібна.

— Нічого подібного. Це вам лише так здається,— гаряче заперечив Канае. Аяко сумовито всміхнулася.

— Хоч би якими дружніми були наші стосунки, ми залишимося чужими одна одній. Вона — це вона, а я — це я. В одному ми знаходимо спільну мову, в іншому — ні. Ви гадаєте, між нами панує мир і злагода? Може статися так, що вже завтра ми розійдемося.

— О, це мене дуже засмучує! — ніби повертаючи розмову в жарт, сказав Канае.— Коли справді так станеться, то це означатиме, що ви помилились або зневірились у всьому. Мені здається, що Мотоко-сан живе, опираючись тільки на вас.

— Навряд. Мотоко-сан сильна духом і не має потреби шукати в комусь опори.

— Та хто його знає. А крім того, хіба ви чужі одна одній?

Аяко на мить задумалась, а потім проказала:

— Все-таки чужі.

— Скажіть, що сталося? Щось серйозне?

Дівчина знову всміхнулась і лагідно відповіла:

— Нічого особливого… Я хотіла б у вас запитати

— Що?

— Останнім часом майже щовечора Мотоко-сан кудись ходить. Пам'ятаєте, як минулого разу — не тиждень, а два тому — в дощ вона одна подалася до міста?

— Так, так, пригадую, як вона причепурилася.

— Відтоді воно й почалося. Сома-сан, ви не здогадуєтеся, куди вона вчащає?

— Ні, не маю уявлення.— Канае справді нічого не знав — це було видно по його обличчю. Зрештою, Аяко не сумнівалася в правдивості його слів. Відчувши деяке полегшення від такого повороту розмови, Канае провадив далі:

— А хіба це погано, що не здогадуюся?

— Авжеж, погано. Бо я таки справді переживаю. Якщо ви дізнаєтеся від Мотоко-сан, де вона пропадає вечорами то це означатиме, що вона вам більше довіряє, а я їй чужа!

— Нема для цього підстав. Ви мені набагато ближчі. Мотоко-сан не відкриває нікому своєї душі. Здається, ніби розмовляєш з нею крізь невидиму стіну.

— Справді. Така досада.

Слова Аяко зазвучали правдиво, і Канае мимоволі засміявся.

— Що ж тут смішного? Настає вечір, і Мотоко-сан кудись іде, а на мої запитання відбувається невиразним „Та нічого” або „Нічого особливого”. Дивна жінка та й годі.

Підтакуючи, Канае згадав, що подібну сцену описав у своєму романі. В „Човні Харона” М. щовечора десь пропадає і через те А. непокоїться. Її підказала йому уява, отож ходить, що іноді дійсність схожа на вигадку. В романі М. намагається роздобути грошей для товариша, але він накладає на себе руки. А як складеться життя в Мотоко та Аяко? Неймовірно, щоб дійсність наслідувала його уяву.

— Все-таки цікаво…— промимрив він сам до себе.

— Що ви сказали?

Зрозумівши, що Аяко почула його, Канае захвилювався. Ні в якому разі не слід говорити про схожість між персонажами його роману та живими дівчатами. Аяко не простить йому, коли дізнається, що в його творі вона виступає в ролі А. І хоч би скільки він повторював, що все це вигадки, вона захоче сама переконатися, що так воно й є, тобто попросить показати роман. Що ж буде тоді, коли вимисел цілком випадково збігатиметься з фактами її біографії? Нічого доброго. І Канае поспішив заговорити дівчині зуби:

— Ви обидві якісь дивні.

— Чим?

— Як це — чим? Прибігає недавно Мотоко-сан і питає: „Ая-тян не приходила?” — видно, її турбує ваша доля,— а сьогодні вам хочеться знати, де вона пропадає вечорами. Ви що, обидві вирішили зізнатися мені по черзі?

— Зізнатися?..

— Атож. Наче я ваш адвокат або духівник. Хочете дати мені зрозуміти, які ви нерозлучні подруги?

— Та ні…

— Значить, усе це — що ви чужі одна одній, що в будь-який час розійдетеся — неправда? Дивно.

Аяко похнюпилася. Канае відчув, що трохи перегнув палицю, але не знав, як вийти із становища. У кімнаті похолодніло, і він зачинив вікно.

— Я йду додому,— несподівано сказала Аяко й кивнула на прощання головою.

— Гніваєтесь на мене?

— Ні. Просто вже пізня година. Та й вам, мабуть, треба працювати.

— Робота не втече.

Однак вона вже не могла зупинитися, і Канае додав:

— Я вас проведу. Може, де-небудь поп'ємо чаю?

Вони йшли темною вулицею до автобусної зупинки. Про кав'ярню Аяко й не згадувала.

— Будь ласка, зайдіть до нас наступної суботи. Розпитаєте Мотоко-сан про її вечірні пригоди,— попросила вона, сідаючи в автобус. Канае погодився і, помахавши їй рукою, пішов додому. В дорозі його захопив дощ. Повернувшись до столика, він відчував неспокій, голова повнилася безладними думками. Здавалось, ніби він щось забув сказати, а що — не пригадував. У кімнаті стало холодно.

ЗИМА КОХАННЯ

А. скоцюрбилась, зануривши щоку в м'яку ковдру над котацу і вхопившись рукою за поперечину дерев'яного дашка. Жаровня поволі холола. „Слід би підкинути вугілля”,— ставала думати вона. Пополудні гострий біль у низу живота й під грудьми змінився тупим. Надвечір, обмацуючи себе руками, А. здогадалася, що в неї апендицит, а тому трохи заспокоїлась. Вона все витримає, тільки не це. Відколи А. почала усвідомлювати, що помилилася у своєму виборі, лише це її найбільше лякало. Якби вона не переконувала себе, що К. любить її, то не могла б примиритися із своїм теперішнім становищем, та все одно відчуття промаху наростало. Вона ладна була визнати, що схибила, але здригалася від самої думки, що доведеться за все розплачуватися.

„Якщо