Острів Смерті - Такехіко Фукунага

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху у валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім…

ПОПОЛУДНІ

Канае перевів погляд з блокнота на двох молодиків, з вигляду банківських службовців, що сиділи навпроти. Один з них ще й досі переглядав журнал, другий дрімав, поклавши голову на плече товариша.

„Здається, цей розділ я читав зовсім недавно”,— міркував Канае. Перебігаючи по ньому очима, він силкувався пригадати, коли це було. І таки пригадав: сьогодні вранці, коли ще на світ не займалося. Прокинувшись від якогось незрозумілого сну, він засвітив торшер і, перегортаючи блокнот, натрапив на сцену втечі А. з рідного дому. Здається, цей розділ Канае написав у середині вересня після того, як до нього на квартиру навідалася Мотоко й розпитувала, чи не заходила Ая-тян. При цій нагоді він зацікавився минулим Аяко Аймі й придумав перший уривок „Зими кохання”.

Канае перевів погляд з молодиків на запітнілу шибку, вкриту краплями води знадвору. Дощ, а може, дощ зі снігом лив ще сильніше. Канае відклав блокнот, потягнувся й пішов до вмивальні. У вагоні панувала тиша, пасажирів було мало, електричні лампочки вже світилися, хоча до вечора було ще далеко. Повернувшись з умивальні, Канае розгорнув розклад руху поїздів і, глянувши на годинник, відзначив для себе: Хамамацу— 16.48. Отже, до Хамамацу лишилося небагато. А потім, о 18.33, буде Нагоя. Там можна сподіватися телеграми-відповіді від Нісімото.

Він знову взяв у руки блокнот. Його погляд затримався на тому ж розділі „Зими кохання”. Канае намагався згадати, після якого сну вранці читав цю частину свого роману, та даремно. Невже ослабла пам'ять? Якщо він не може сказати нічого про сьогоднішні події, то що вже говорити про далеке минуле. Зрештою, пам'яті не накажеш. Канае глянув у блокнот. Сцена втечі А. з рідного дому. Мотоко проговорилася, що Аяко тікала з дому не раз. Цей факт повною мірою використовується в його романі. Раптом йому пригадався прохолодний вересневий вечір (тоді саме перестав лити дощ), коли через кілька днів після відвідин Мотоко до його на квартиру зайшла Аяко. Так само чотири дні тому приходила спочатку Мотоко, а наступного дня — Аяко. Враження таке, ніби відвідини піврічної давності були своєрідною репетицією. І тоді, наприкінці вересня, Аяко привело нього побоювання за стан старшої подруги. Той вечір сплив у його пам'яті несподівано яскраво. „Хіба можна забувати про такі важливі речі?” — подумав Канае.

Поїзд сповільнював свій рух і водночас з гучномовця сповіщали про наближення до Хамамацу. Молодик навпроти склав журнал і взявся немилосердно трясти свого заспаного супутника. У вагоні зашуміли, загомоніли пасажири. Та Канае сидів нерухомо й дивився у вікно.

ВОСЕНИ, СТО ШІСТНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Канае піднявся скрипучими сходами на другий поверх будинку, де він жив, і, природно, кинув погляд у коридор — спиною до нього там стояла дівчина з парасолькою в руці, та коли побачив, що вона зупинилася перед його дверима, то відразу зрозумів: це — Аяко Аймі. „Невже втекла з квартири Мотоко?” — такою була його перша психологічна реакція.

Взутий у дерев'яні сандалії, Канае навіть при бажанні не міг заглушити їхнього стуку, але дівчина не осмілювалась повернути голову, бо, видно, хотіла залишитися непоміченою. Його ж перша реакція несподівано змінилася веселим настроєм: вільною рукою він ляснув її по плечу — як у дитинстві, коли грався з товаришами в хованки.

— Аяко-сан, що ви тут робите?

— Ой, ви мене так налякали!

Дівчина крутнулась і глянула на Канае широко відкритими очима.

— Куди ви ходили? Я думала, вас нема вдома, і збиралася вже йти.

— Ось бачите куди,— і Канае показав мильницю, загорнуту вогким рушником.— Дощ перестав, і я збігав у лазню.

— Я справді збиралася йти,— повторила гостя вже в кімнаті, але Канае не звертав на це уваги.

Повечерявши після роботи в міській їдальні, він прийшов додому, замів підлогу й подався у громадську лазню. Отож тепер у кімнаті було чисто, а коли він відчинив вікно, то стало навіть прохолодно. Повісивши мокрий рушник на гачок і подавши Аяко дзабутон, Канае вмостився сам на підвіконні, щоб трохи охолоти на вітру.

— Сома-сан, чого ви не сідаєте на татамі?

— Душно.

— Що ви, сьогодні зовсім прохолодно.

Осіння мжичка вщухла, і в кущах під вікном заскрекотали коники. За парканом раз по раз гуркотіли машини й лунали людські голоси. Після купання в лазні Канае завжди брався до роботи, та цього разу зустріч з Аяко не вважав марною тратою часу. Річ у тім, що з романом нічого не виходило, і Канае не уявляв собі, як далі розвивати сюжетні ходи, а тому сподівався, що розмова з дівчиною дасть новий поштовх його думкам. Та це була звичайна відмовка, бо насправді він просто зрадів, що Аяко Аймі завітала до нього в гості.

— Вгадайте, що я подумав, коли побачив вас, Аяко-сан, у коридорі?

Дівчина недовірливо підвела очі.

— Не знаю.

— А те, що ви втекли з квартири Мотоко-сан. Щоправда, з такою маленькою дамською сумочкою далеко не заїдеш.

— От вигадали!

Очі в Аяко розширились, щоки взялися легким рум'янцем. Та оскільки вона мовчки допитливо поглядала на Канае, то йому довелося пояснити:

— Десь півмісяця тому ви, Аяко-сан, наробили шуму своїм зникненням з дому Нісімото. Власне, це Мотоко-сан з переляку здійняла ґвалт, бо під вечір ви повернулись, і я даремно переживав. Мотоко-сан прибігла тоді до мене та й каже: „Ая-тян напевне у вас, бо більше їй нема куди податися”. Я був приголомшений такою новиною.

— Вибачте.

— Пусте, не варто. Я оце подумав: ви справді тікали з квартири?

— Справді. Та не будемо про це,— не вагаючись, відповіла дівчина.

Вражений Канае зліз з підвіконня і, сівши на татамі, відразу заходився повчати:

— Не треба робити дурниць. Мабуть, ви посварилися з Мотоко-сан? Звісно, вона любить виступати в ролі старшої, але вами дорожить. Я думаю, вам буде найкраще в Мотоко-сан. І не треба піддаватися емоціям через якісь там дрібниці. А ще нерозумніше — це тікати.

Аяко дивилася на співрозмовника суворим поглядом, та поволі її зціплені губи розслабилися, в зіницях блиснув лагідний вогник, ніздрі ворухнулись, і вона розсміялася.

— Це брехня! Брехня! — проказала вона і, зиркнувши на розгубленого Канае, знову зайшлася сміхом.

— Що брехня?

— Пробачте. Я не