Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Літній іспанець підійшов до мене і сказав:
— Не купуйте нічого. Все дороге. Я нічого не купив.
— Що ж ви їстимете?
— А я почекаю кінця базару, — сказав він. — Під кінець вони хоч-не-хоч спустять ціни.
— Якщо говорити про рибу, то вам не доведеться довго чекати.
— Авжеж, — відповів він. — Он до тих сардин скоро вже можна буде підступитися. Адже я тутешній. Мені квапитися нікуди. Але ви нічого не купуйте. Не давайте поганого прикладу іншим.
Ми випили в таверні кави з молоком, вмочаючи в нього скибки смачного хліба, і довершили снідання кількома склянками вина та шматочками манчегського сиру. Біле вино було смачніше за червоне. Місто залишилося осторонь від нового шосе, і чоловік за стойкою сказав мені, що в таверні нині рідко побачиш приїжджого.
— Мертвим стало місто, — промовив він. — Тільки в базарні дні й оживає трошки.
— Як з вином у нинішньому році?
— Зараз ще рано говорити, — відповів він. — Ви знаєте стільки ж, скільки я. Звичайно у нас добре і завжди однакове. Виноград росте, як бур'ян.
— Я люблю ваше вино.
— Я сам його люблю, — сказав він. — Тому-то й лаю. Чого не любиш, те не лаєш. Так уже повелося тепер.
Швидкою ходою ми відмахали три кілометри назад, у готель. Тепер іти довелося вгору, і це було добрим моціоном. Місто, яке ми покидали, виглядало понурим, і розлучатися з ним було легко. Коли ми повантажилися і машина виїхала на путівець, що вів до нового шосе, шофер щиро перехрестився.
— Щось негаразд? — запитав я. Він уже раз хрестився так першого вечора, коли ми їхали з Альхесіраса до Малаги, і тоді я вирішив, що ми проїжджаємо місце, де колись сталося нещастя. І шанобливо схилив голову. Але тепер був ясний ранок, випадав лише короткий переїзд до столиці чудовою дорогою, а особливою побожністю наш шофер, судячи з його розмови, не відзначався.
— Та ні, все гаразд, — сказав він. — Це щоб нам щасливо дістатися до Мадріда.
Не для того тебе наймали, щоб їхати, уповаючи на чудо чи на промисел божий, подумав я. Треба знати своє діло, якщо сідаєш за кермо, та гарненько перевірити гуму, перш ніж запрошувати господа бога в напарники. Але тут я згадав про жінок, і дітей, і про те, яке важливе єднання в цьому тлінному світі, — і також перехрестився. Потім, щоб виправдати цю надзвичайну турботу про нашу власну цілість, мабуть, трохи передчасну, якщо врахувати, що ми збиралися добрих три місяці гасати вдень і вночі дорогами Іспанії, і досить егоїстичну, оскільки нам випадало провести цей час у середовищі матадорів, я помолився за всіх, кого міг вважати заложниками долі; за всіх друзів, хворих на рак, за всіх знайомих жінок, живих і померлих, і за Антоніо, щоб йому дісталися гарні бики. Остання молитва не була почута, зате після ризикованого пробігу через Ламанчу та кастільські степи ми все ж таки щасливо добралися до Мадріда і звідси вже відправили нашого шофера назад, до Малаги, бо біля самого готелю «Суесія» з'ясувалося, що він уявлення не має про те, що значить поставити машину у великому місті.
Зробити це довелося зрештою Біллу, і він же взяв на себе шоферські обов'язки на весь сезон. Виявилося, що водійський досвід нашого шофера обмежувався їздою на ваговозі та ще й з обов'язками лише підручного. Нам його рекомендували з щиро іспанською безпосередністю тому, що він доводився комусь далеким родичем, був чесним, добропорядним хлопцем і потребував роботи. Ми делікатно пояснили йому, що не можемо користуватися його послугами, бо він не знає мадрідських вулиць і мадрідських порядків — що цілком відповідало істині — і він з незаплямованим послужним списком вернувся до свого ваговоза.
Під час зупинки в Аранхуесі, поки нашу машину мили й заправляли, ми пройшли до старого ресторану на південному березі річки Тахо і замовили спаржу та біле вино. Річка була зелена, вузька і глибока. Вздовж берегів росли дерева, по воді пливли занесені течією водорості, і біля пристані марно гойдалися човни, призначені для прогулянок вгору по річці, до старовинного королівського парку. Довкола було тихо, і аранхуеський ресторан нагадував будиночок на Сені біля Ба-Медона з картини Сіслея. Спаржа була буйна, біла, ніжна на смак, і було приємно снідати нею в затінку дерев, дивлячись, як плюскотить у річці риба, і попиваючи м'яке неміцне вино перед підйомом на суху білу сувору височину, яку перетинає дорога, що веде до Мадріда.
Готель «Суесія», новий і чепурний, збудований позаду кам'яниці, де колись були кортеси, за кілька хвилин ходьби від старого Мадріда. Руперт Белвілл та Хуаніто Кінтана, що приїхали раніше, розповідали, що Антоніо ночував у готелі «Веллінгтон» у новій, фешенебельній частині міста, де розташовано більшість нових готелів. Він хотів виспатися і одягнутися поза домом, щоб урятуватися від репортерів, шанувальників і вболівальників, що штурмували його. До речі, «Веллінгтон» недалеко від арени цирку, a це важливо, бо під час храму святого Ісідора вулицями ледве проб'єшся. Антоніо любить завчасу бути на місці, і, крім того, безконечні зупинки через вуличні затори хоч кого можуть вивести з рівноваги. А перед боєм це зовсім ні до чого.
У номері Антоніо юрмився народ. Багато було знайомих. Ще більше незнайомих. У вітальні зібралося обране коло шанувальників. Більшість — люди середнього віку. Тільки двоє молодих. Всі мали дуже врочистий вигляд. Було багато людей, так чи інакше пов'язаних з коридою, кілька репортерів, серед них двоє з французьких ілюстрованих видань і з ними фотографи. Зовсім бракувало врочистості тільки Каетано, старшому брату Антоніо, та Мігелільо, його служникові.
Каетано поцікавився, чи я захопив свою срібну фляжку з горілкою.
— Так, — сказав я. — Для надзвичайного випадку.
— Зараз саме такий випадок, Ернесто, — сказав він. — Ходімо в коридор.
Ми вийшли, випили за здоров'я один одного, потім вернулися, і я пішов у кімнату, що слугувала Антоніо за гардеробну. Він одягався.
Він нітрохи не змінився, хіба що змужнів, і, крім того, засмаг, і поздоровшав від життя на фермі. В ньому не відчувалося ні хвилювання, ні врочистості. Через годину з чвертю він мав вийти на арену і точно знав, що це значить, що йому треба робити і що він
