Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ви поїдете прямо в Гренаду чи десь переночуєте? — запитав Антоніо.
— Я думаю заночувати в Мансанаресі.
— У Байлені краще, — сказав він. — Хочеш я поведу вашу машину до Байлена, там ми пообідаємо, а по дорозі побалакаємо. Потім я пересяду в «мерседес» і спатиму аж до Гренади.
— Де ми зустрінемося?
— Тут, після бою.
— Гаразд, — сказав я. — До скорого.
Він усміхнувся, і я зрозумів, що почуває він себе добре і дуже впевнено.
Я переконав Маріно Гомеса Сантоса, юного кореспондента «Пуебло», піти разом з нами. Мігелільо встановлював портативне церковне обладнання. Він поставив лампаду і образ богоматері на туалетному столику біля притуленого до стіни масивного шкіряного футляра зі шпагами.
Коли ми йшли посиланою рінню доріжкою до брукованого подвір'я готелю, забитого машинами, я раптом почув гуркіт і, обернувшись, побачив перекинутий моторолер. Люди збігалися до водія, який, очевидно, дуже вдарився. Але дівчину, що сиділа позаду водія, викинуло на середину бруківки. Я підбіг до дівчини, підняв її і тримав на руках увесь час, поки ми ловили машину, щоб відвезти її до лікарні. Проте всі машини, видно, були зайняті. Я боявся, що в неї пошкоджена основа черепа. Крові було небагато, і я ніс дівчину дуже обережно, намагаючись не травмувати її і водночас не замазати кров'ю свій костюм. Мені не шкода було костюма, але нещастя, що сталося з дівчиною, само по собі було досить лихою прикметою, не вистачало ще, щоб я в такому вигляді сидів у першому ряду перед ареною бою биків. Нарешті ми дістали машину, передали дівчину в надійні руки, і її повезли до лікарні. Потім ми зійшлися з нашими гостями в ресторані на набережній. Мене дуже смутило, що нещастя з дівчиною сталося в день відкриття фієсти, і болісно було згадувати її посіріле, запорошене напівдитяче личко. Я турбувався, чи не пошкоджена в неї черепна коробка, і мені було соромно, що весь час, поки я ніс дівчину на руках, я думав не лише про неї, але й про те, як би не забруднитися кров'ю.
Довкола невеличкого, старовинного, чудесного, незручного ветхого цирку підсихало болото. Ми ввійшли, розшукали свої місця і повсідалися, дивлячись на пісок, що жовтів так близько.
Антоніо дістався перший із биків з ферми Санчеса Коваледи. Бик був великий, чорний, красивий, з довгими, дуже гострими рогами. Антоніо проробив кілька веронік з притаманною йому грацією, неквапливо, плавно, впевнено змахуючи плащем, підходячи до бика майже впритул, змушуючи його рухатися все повільніше й повільніше і пропускаючи бика повз себе так близько, що роги ледве не впиралися йому в груди. Одначе публіка залишалася байдужою — чого не сталося б у Мадріді, — тому Антоніо в подальшій роботі з плащем діяв інакше, дещо відхиляючись від класичного стилю в бік ефектнішої, але не такої небезпечної севільської манери. Він простягав бику плащ, тримаючи його обіруч на рівні грудей. Потім він повільно робив повний поворот разом з плащем, що роздимався навколо нього, то наближаючись до бика, то віддаляючись. На таке кіте приємно дивитися, але, власне, це не прийом, а трюк. Як тільки рога спиняються надто близько, матадор злегка ухиляється вбік і бик проходить повз нього. Публіці це подобалося. Нам також. Така робота дуже красива, але вона не хвилює. В цій частині Іспанії люди, обізнані зі справжніми биками і справжнім боєм биків, були знищені в громадянську війну — і на тому, і на другому боці.
Коли Антоніо взяв до рук мулету, до бика було ще небезпечно підходити, і Антоніо почав готувати його, терпляче навіюючи бикові впевненість і мужність. Щось сталося з биком, можливо, йому набридли помахи плаща. Мені траплялося бачити таке. Щоб розворушити його, Антоніо мусив підходити до нього зовсім близько. Іноді під кінець бою бик погано бачить. Але тут було інше, і це інше Антоніо мав подолати за ті десять хвилин, в які матадор учить бика помирати.
Антоніо навіяв бикові впевненість, підставляючи йому праву ногу і праве стегно, а потім показав йому, що він може безкарно йти за червоною мулетою і що це своєрідна гра.
Потім вони гралися в цю гру. Мулета дражнила то справа, то зліва. То вище, то нижче. Бик обходив Антоніо кругом. Раз, ще раз. На, тримай. Обійди мене, бицю. Так. Нумо, ще разок. Ще.
А потім у бика в голові раптом все пішло шкереберть. Він раптом урвав гру і замість того, щоб кінчити поворот круг Антоніо, кинувся на нього. Ріг пройшов на відстані однієї сотої долі дюйма і бик штовхнув Антоніо головою. Антоніо обернувся, простягнув бикові мулету і пропустив його біля самих своїх грудей.
Потім він почав гру спочатку і змусив бика двічі зробити поворот, під час якого бик ледь був не всадив у нього роги. Тепер публіка оцінила його, і на її вимогу заграла музика. Нарешті Антоніо убив бика, убив з першого удару, вгородивши шпагу трохи лівіше найвищої точки карка. Вся публіка махала хустками, вимагаючи для Антоніо бичаче вухо. Але коли бик падав, у нього з рота потекла кров, що часто буває, навіть якщо бик убитий за всіма правилами, і президент не дозволив відрізати вухо, хоча глядачі махали хустками доти, доки бика не повезли з арени.
Антоніо, під вітання юрби, обійшов арену кругом і ще двічі виходив вклонятися. До бар'єра він вернувся злий, намагаючись здаватися байдужим, і коли Мігелільо подав йому склянку води, він щось промовив крізь зуби. Він відсьорбнув із склянки, ні на кого не дивлячись, потім прополоскав рот і виплюнув воду на пісок. Згодом я запитав Мігелільо, що Антоніо сказав:
— Він сказав: «Дуже мені потрібне це вухо», — відповів Мігелільо. — Все одно, він показав їм, що до чого.
Другим виступав Чікуело-другий. Він маленького зросту, не вище п'яти футів і двох дюймів, з сумним благовидним обличчям. Вірніше, він був такий. Ні одна тварина, навіть борсук, не може дорівнятися йому хоробрістю, і мало хто з людей, на мій погляд. Він з'явився на арені спершу як новільєро, потім у 1953 і 1954 роках, — як матадор, відбувши страшну школу сільських капеа. Так
