Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Ось таким був найсвітліший володар, коли зібрав усіх найкращих воєначальників і запитав їх про голови на плечах. «Тут вони чи ні?» — гаркнув на них, і всі, окрім наймолодшого, скаженого і аж ніяк не розумом своїм славетного бімбаші[13] Абдулкадіра, відповіли йому, що голови їхні тут, готові очолити військо. Султан засміявся, зібравши в тому сміхові всю гіркоту старечої зневаги, і сказав їм: «Неправда, воєводи, ваші голови відрубані, а я вам наказую взяти їх під пахви і віднести москалям. Нехай Аллаг зглянеться, і цього буде достатньо. А якщо не буде достатньо, я вам шкіру зі спин поздираю, вам і всім вашим рідним, і відправлю руському царю, щоб мав по чому топтатися, коли вранці вставатиме з ліжка».
Найкращі воїни імперії були вражені султановими словами, але найгірше було ще тільки попереду. Бімбашу Абдулкадіра султан за дві хвилини підвищив, честю додавши йому щонайменше тридцять років військової кар’єри, і поставив його на чолі незліченного війська.
Мало буде сказати, що такий його крок був не позбавлений здорового глузду. Абдулкадір був наче вовк у холодну зиму: якщо запустить зуби в жертву, відпустити вже не зуміє. Без дружини й дітей, без імені й коріння, навіть без амбіцій, і вже напевне — без справжньої віри, бо ж слово Боже не проникає в букове дерево, Абдулкадір був наче створений для короткого лютого бою і для війни, від якої багато не чекають, бо нічого великого й не задумано досягти. Справжніх воєначальників відправляють на завоювання, абдулкадіри ж слугують для того, щоб захистити кордони. Вони залякують ворога, але й формують у ньому відразу до землі, на яку той зазіхнув. Нащо їм країна, ім’я і честь якої боронять кровопивці.
За чотири місяці, які знадобилися, щоб усе військо зібралося на кордоні імперії, навіть найостанніший бідака, що воєначальника ніколи й в очі не бачив, мав змогу познайомитися з Абдулкадіровим норовом. Найкоротшим шляхом, наче хтось накреслив для нього рівну лінію на мапі, він гнав їх до землі руської. Якщо на шляху йому траплялося село, він розтоптував його, простував через ниви та орні землі, не зважаючи навіть на те, що коням на них було легко поламати ноги, або що врешті-решт із того походу бодай комусь годилося повернутись, якщо не заради чогось іншого, то бодай щоб доповісти про похід султанові. Було б, звісно, швидше рухатися нормальними дорогами, так, як військо зазвичай і робить, але в його голові навіть це являло собою відступ від того, що світлий султан йому наказав. Краще хай постраждають коні, а з ними й вершники, які не можуть цього всього витримати, ніж руси випередять їх і підуть у наступ.
Коли він збагнув, що й піхота не зможе витримати такого поспіху, а кожне таборування й чекання на піхотинців триватиме по сім днів, Абдулкадір вигадав нову, доти небачену військову стратегію. Він і вісімсот кіннотників вирушать наперед і підуть в атаку, не чекаючи. Він розраховував, що піхотинцям знадобиться не більше п’ятнадцяти днів, щоб наздогнати їх, а стільки вони точно протримаються, то б’ючись, а то переховуючись, щоб москалі подумали, буцім завиграшки виграли битву.
І чи треба казати, що розрахунок анатолійського бімбаші Абдулкадіра був хибний. У самовбивчому поході полягла вся кіннота. Вижило тільки четверо. І він п’ятий. Руси, однак, не знали, що перед ними більше немає нікого, і що вони могли б просто кинутися вперед, і далеко зайти, натомість чекали і лікували рани.
Повні три тижні знадобилися піхоті, щоб прийти на берег мілкої, холодної й безіменної ріки, яку боснійці між собою називатимуть Дриною, хоч на Дрину вона зовсім не схожа, тоді як інші взагалі не даватимуть їй імені. У верболозі над самою водою отаборився страшний Абдулкадір, зранений та брудний, і звідти назирав за другим берегом. Тільки він бачив з того боку поміж вербами над водою руську нечисть, сотні й тисячі їх, і готовий був зубами рвати їм горлянки.
Русів там не було, Абдулкадір же схибнувся через поразку. Або через те, що з нього в Стамбулі сміятимуться, коли почують, що пожертвував найкращими людьми, в тому числі й тими, хто до вчорашнього дня був вищий рангом за нього, а нікому з піхотинців і волосина з голови не впала — хіба що трохи потомилися.
Йилдуз слухав нелюдські крики, що долинали з верболозу, втягував голову в плечі й роззирався довкола себе. Він геть нічого не розумів, раніше інакше уявляв собі війну. Спочатку чотири місяці не бачив ворога, а тепер, мабуть, прибув під його позиції, але замість атакувати, вони сидять собі на зеленому моріжку й дивляться, як один за одним зникають у верболозі ті, що їх сюди привели. Абдулкадір призначає і звільняє старших, а кого звільнить — той живим уже не повертається.
«Він божевільний, божевільний, божевільний», — шепотів Ресул, травничанин, біля якого Йилдуз постійно тримався, ніби біля когось свого. Юнак боявся значно більше, ніж він, і, поки вони були в дорозі, постійно повторював: «Якби ж тут зараз був мій Бедрія, щоб дахіру[14] скликати, джинів зібрати, не довелося б нам гинути молодими, джини б москаля раз і назавжди розбили».
Даремно Йилдуз казав йому, що недобре так думати і чекати спасіння збоку, слід просто пильнувати, щоб врятувати своє життя, але не втратити обличчя. Щоб із тебе не почали насміхатися. Бо якщо до такого дійде, ти вже людина пропаща і життя швидше згубиш. Але Ресул правив своєї: от був би тут його Бедрія, щоб дахіру скликати й джинів зібрати. А оскільки лиш довжина видиху у вимові відрізняє Бедрію-чоловіка від Бедрії-жінки[15], з нього почали кепкувати, мовляв, бракує хлопцеві материної спідниці, щоб
