Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

Першою порушила мовчанку княжна Ольга. Вихилившись з сідла назустріч Іванові Берладнику, кинувши повід, забувши про все на світі, вона заляпала своїми білими рукавичками, закричала в неприхованому збудженні:

— Князь Іван! Князь Іван!

Собачня, яка супроводжувала прибулих веселим задиранням хвостів, теж мовби зраділа разом з княжною й сипонула просто під ноги Ольжиному коневі. Кінь схарапуджено скакнув убік. Ольга схитнулася в сідлі туди й сюди, схитнулася небезпечно-погрозливо, мабуть би, впала з коня, коли б Берладник, вмить збагнувши, що діється, не скинув з себе маєстатичність і належну урочистість для повітання великого князя і не перетворився на меткого, дивовижно вправного атлета, який одним пострибом дістався до княжни, підхопив її лівою рукою, а правою рвонув вудила коневі, примусивши налякану тварину стати на місці.

Сталося це так швидко, що ніхто й не збагнув, як воно було. Війнуло тільки всім перед очима червоним, а вже тоді всі побачили, що княжна Ольга спочиває на дужій руці Івана Берладника, і почули, нарешті, його голос, стримуваний, спокійний, гідний саме такого чоловіка голос:

— Княжна Ольга?

— Я вже виросла? Правда? — поспитала Ольга.

— Просто неймовірно. Ще два літа тому ти була дитям, а тепер он яка!

— Привітайся з моїм отцем, — набираючи поваги, сказала Ольга.

— Якраз це я хотів зробити. Здоров будь, великий князю. Здоров будь, князю Андрію. Зустрічаю вас без належної поштивості, бо застали моїх берладників за роботою, тож даруйте, прошу.

Князі віталися, зсідали з коней, усіх випередила Ольга, яка білим пухнастим звірятком скотилася зі свого коня і, забувши про суворі приписи, яких неухильно мала дотримуватися дівчина її стану, перша опинилася коло Берладника.

Княжна не повинна без супроводу старших жінок виходити до чоловіків, бо хтось недоречно може пожартувати і від того вчиниться ущерб її честі, — такий панував звичай. То й що?

Ольга ще в Кідекші самотою блукала по всіх князівських палатах, ніхто не докоряв їй за те, білий камінь, здавалося, набував життя лиш тоді, коли чувся голос і сміх, цієї дівчини, коли з непостережною легкістю прошмигувала її зграбна постать, з'являючись то в переходах, то в покоях, то на дворі, коли світилися довірливо й лагідно її сірі очі. Вона злагіднювала камінь і м'якшою робила камінну суворість чоловіків-князів, заглиблених у свої нелегкі думи й справи; і коли й нагадував їй іноді, скажімо, князь Андрій про високий обов'язок і про давні узвичаєння, що ними мали керуватися всі вони, то навіть він нічого не сказав, коли Ольга захотіла поїхати з ними до Берладника. До князя слави лихої, оточеного людом підозрілим, мало не злочинним.

І ось вона все-таки тут і стоїть перед самим Берладником, якого бачила лиш раз у житті, позаторік у Суздалі, куди він приїздив до князя Долгорукого. Ольга була тоді зовсім дитям ще, хоч, коли гаразд подумати, то чимало можна б згадати прикладів, коли високорідні дівчата вже в десять років стають жонами можновладців, а то навіть вдовами. Цей час для Берладника поминув, може, й безслідно, для Ольги ж становив цілу вічність, тепер перед князем Іваном стояло вже не дитя, а дівчина, власне, княжна, що мала бути жінкою, в душі була вже жінкою, владною, сповненою пристрастей, непогамовних бажань, може, примх теж.

Сказано: на людях не піднімай очей, бо по очах твоїх відразу відгадають думки, а думки слід всіляко приховувати.

А чому б мала ховати очі й водночас думки? Думки мала чисті, як очі, а очі… так само чисті, як думки. До того ж перед нею був князь Іван, званий Берладником, який, хоч як його називай, однаково перевищував красою всіх чоловіків, яких будь-коли бачила княжна і, взагалі, яких могла собі уявити.

До розмов прислухайся, навчаючись високих слів, а не намагайся говорити сама, бо легко помилитися на свою шкоду й сором, — недоречна мова плодів не приносить. А хто це вигадав?

— Князю Іване, ти пам'ятаєш мене? — загукала Ольга, ще тільки скочуючись з коня. — Ти впізнав мене?

— Невже справді княжна Ольга? — вдав розгубленість, яка дуже йому личила, Берладник, гарно вклоняючись Ользі й підтримуючи її за руки, які вона подала йому відразу обидві, чи то вітаючись, чи то заточуючись і, щоб не впасти, шукаючи опертя.

— Ми приїхали до тебе, — мерщій повідомила вона Берладникові, щоб випередити батька й брата, хоч і так видно було, що приїхали вони саме сюди, раз були тут. Але ж почавши говорити, треба вести мову далі, а княжна не знала, що сказати ще.

У дівчини, надто ж високородної, занадто велика жвавість означає розбалуваність, яка в дорослої свідчитиме про непостійне серце.

Ольга не могла стриматися, вона крутилася довкола Берладника, її цікавило все-все, вона хотіла вмить про все довідатися, і ще й не встиг Берладник повітатися з Долгоруким і князем Андрієм, не встиг до ладу дібрати, що за київський лікар і чого приїхав аж сюди, як Ольга стрелила очима туди й сюди, змахнула білою рукавичкою до отих темних ополонок, поспитала:

— А то що, князю Йване?

— Ополонки, княжно Ольго.

— Навіщо?

— Ну, — Берладник трохи розгубився, хоч важко було припустити, щоб такий чоловік міг губитися за будь-яких умов, — у нас тут дехто хоче купатися.

— Купатися? — вона дивилася тепер у великі чорні Берладникові очі своїми сірими, добрими, ніжними очима. — Ти сказав купатися, князю Йване?

— Купатися, — повторив Берладник.

— Купатися! Ха-ха-ха! — засміялася Ольга, і тільки найпохмуріша душа не заяскріла б від того щирого, дзвінкого, майже дитячого сміху, і хто б то там згадував про суворе, мало не чернецьке правило: «Непристойно голосно сміятися, показувати зуби, як хижий звір».

— Власне, відкладемо цю забаву, — сказав Берладник, звертаючись до князя Юрія. — Даруй, князю, що затіяли ми тут своє берладницьке купання, але ж не знали про твоє прибуття. Відкладемо на інший раз, а тепер поїдемо до города та повітаємо тебе, князя Андрія і княжну Ольгу, як велить звичай і як того вимагає наша князівська гідність, хоч маю нагадати відразу, що прибули ви до людей, єдині святощі для яких — воля.

— Що мав тут робити — роби, — Долгорукий зацікавлено оглядав розкошлану юрму берладників. — Коли забава, то й ми звеселимося, спочинемо по довгій дорозі.

— Воно й не забава, а так, — Берладник підшукував властиві слова, але чомусь не знаходив, так ніби збентежився чи то від присутності великого князя, чи то цієї тоненької дівчинки в білому, такої незвичної для їхнього суворого чоловічого товариства. — Тут, князю, таке діло. Багато охочого люду прибивається до берладників, попервах ми