Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Увесь в інії та в кожухах ти й справді старий і товстий, князю, — обізвався князь Андрій, вважаючи, що вже достатньо покарав батька мовчанкою за те, що сталося вчора в боярина Кислички, а може, просто не бажаючи виказувати свої незгоди з великим князем перед берладниками.
— Зі мною могло б статися, як з одним князем, що попав до розбійників, — посміявся Долгорукий. — Коли сказав їм, що князь, не повірили, але все ж зажадали від нього великого викупу. «Гаразд, — пообіцяв їм князь. — Я пошлю за викупом, вам привезуть його, але обіцяю, крім викупу, всім вам ще й шибеницю». Розбійники тішилися досхочу, бо ніщо не вказувало на те, що то князь. Ні одяг, ні кінь, ні зброя, та й сам він був не старий і не товстий. Ну, що за князь? Але прискакала князева дружина, замість викупу поставлено шибениці для веселих розбійників, і сталося все, як заповідав полонений князь. Аж тоді повірили розбійники в його князівство, але було вже пізно. Люди часто запізнюються з визнанням і вірою. Поведінку їхню важко збагнути. Один закладає городи, інший руйнує, грабує і палить їх, як Ізяслав оце десь коло Чернігова.
— Послав би ти дружину туди, отче, ніж оце маємо блукати по лісах, — осудливо мовив князь Андрій.
— Ростислав зготовляється. Та тільки чи й поможе він? Ізяслав набрав полків і від брата свого з Смоленська, і від князя В'ячеслава, який через безхарактерність не може спротивитися забіяцькому племіннику. Коли треба, то прикличе ще й угрів та ляхів. А кого маємо ми? Ольговичі між собою знов розсварилися. Половці взимку не вояки. Треба ждати літа. Думаю і нічого не можу надумати. Чи й поможе там Ростислав зі своєю дружиною? Ще побачимо.
— Хай би пішов з ним князь Іван. Має людей багато і людей добірних.
— Берладника бережу для себе.
— Чи не задовго бережеш?
— Не турбуйся, князю. Ждав я довше. П'ятдесят літ. Тепер рік чи два вже нічого не важать.
Уперше за всі дні їхньої подорожі показався попереду, на високому березі над озером укріплений дерев'яний город, видно, зовсім новий, бо не встигло потемніти ще й дерево частоколу, світилося здалеку над снігами жовтістю, мов воскова свічка, сизі дими прямовисно стояли над городом, здавалося навіть, що й сюди долинають смачні запахи, хоч відстань до города була чимала, і, щоб її скоротити, Долгорукий завернув коня на кригу озера, яке утворювало тут широку затоку, що над нею, власне, й стояв город.
На тім боці затоки, під самим городом, юрмилося на льоду багато люду. Долгорукий спрямував коня туди. Княжна Ольга забажала пересісти з саней на коня. З поваги до князівни весь похід зупинився, і ось уже Ольга в своїх білих горностаях, на білому тонконогому коневі, що витанцьовував під нею легко й весело, їхала поряд з Долгоруким, і в того розпромінилося обличчя, помолодшало, князь обтер рукою паморозь з вусів і бороди, поправив шолом, махнув дружині, щоб трималася як належалося, і так на повнім скоку підлетіли вони до того юрмища, строкатого й розклекотаного. Як ведеться, навстріч дружині кинулися від юрби спершу пси, потім діти, повернулося кілька цікавих голів чоловічих, бо жінок тут не було зовсім, чим і пояснюється незначна цікавість до дружини, очолюваної аж двома князями і княжною. Бо ці люди зібралися сюди зовсім не для чого, щоб зважати на те, хто там їхатиме по озеру, хто прямуватиме до їхнього города. їде — то й хай. Треба йому, то буде. А вони мали свою справу, задля неї сюди зібралися, мерзли на кризі, тупцювали, підстрибували, били себе руками по крижах, щоб зігрітися, зате почувався кожен, як у відомому прислів'ї: сам собі пан, сам собі свиня.
Зібралися не припадком, а з приготуваннями, про що свідчили коні, які вивищувалися над людським стиском, змішуючи сизе своє дихання з людським, і сани однокінні й парокінні, і розтрушене по кризі сіно, і оті пси, що розвеселено вганялися за дітлашнею.
Та що ближче вони під'їздили до того юрмовища, до високого надозерного берега, на якому світився город, просвердлював низьке сіре небо прямовисними смачними димами, що більше прислухався Дуліб до глибинного постогнування криги під кінськими копитами, то дужче вражала його неправдоподібність і цього озера, і города, і людей, навіщось зібраних на кризі, і їхньої поведінки, і їхнього одягу.
Найперше вражав саме одяг цих людей, бо ніколи не доводилося Дулібу бачити такої строкатості, ненависності, розперезаності, недбальства. Шапки собачі, ведмедячі, вовчі, лисячі, заячі, тхорячі, баранячі, кожухи, вивернуті догори вовною, просто білі, вкриті тканинами, то коштовними, в розкричаних, геть несподіваних барвах, то дешевими, темними, як земля, взувачка — від дорогих чобіт хутряних до убогих личаків, але й тут їхні власники якось спромоглися дібрати сякої-такої прикраси, то обплутуючи білі онучі червоними верейками, то примудрившись роздобути собі цілі онучі всуціль з червоного сукна.
Всі були озброєні, виростав над юрмовиськом цілий ліс списів, кожен мав чи то меча, а чи ножа, в багатьох через плече перекинуто луки, однак і в озброєнні не було уподібнення, навряд чи знайшов би тут два однакові списи або два схожі мечі, та й по-різному ставилися до зброї власники її: один відверто хизувався мечем у коштовних піхвах, другий недбало похитував списом таким важезним, що пробив би наскрізь і вепря, й цілого тура, інші мали на собі ніж або меч як зло неминуче, ще інші геть забули про зброю, намагалися забути, бо ж зібралися сюди не заради биятики, не змагатися, не виказувати своє вміння різати, колоти, стріляти, далебі, ні! Зібралися для розваги, щоб подивитися, тільки це єднало їх усіх, таких неоднакових аж до неправдоподібності людей, над якими пролетів вітер волі, визволивши їх усіх від рабської одноманітності й ганебного мавпування, до якого завжди змушують людей утиски, нестачі, насильство.
Дивилися ж усі — і не теж належало до явищ протиприродних
