Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Іваницю пойняв відчай. Всі його хитрощі гинули марно. Кидався в ополонку, несамовито мчав до города — навіщо? Що мав робити далі? Хіба що бігати довкола білої кам'яної церкви? Крутитися довкола церкви до цілковитого знесилення, до вичерпаності остаточної, крутитися, поки приїдуть князі, прийдуть берладники? Щоб переконалися вони, що цей молодий киянин там, коло ополонки, лиш почав дуріти, а вже здурів зовсім коло церкви, крутячись довкола неї, мов та нещасна вівця, що на неї напав крутець? Від думки, що на нього може напасти смішна овеча хвороба, Іваниця трохи розвеселився. Покрутишся, то й викрутиш що-небудь. Це вже так. І він справді подався до церкви з наміром побігати довкола неї, бо десь же є тут живі люди і не може бути, щоб ніхто не зацікавився шаленим чоловіком, який безпричинно (так наче може бути для цього причина?) крутиться довкола церкви, бігає до знемоги.
Бігати йому, однак, більше не довелося, бо з якихось дверей несподівано вийшла жінка, чи то щоб справді подивитися на Іваницю, чи просто в своїх потребах, чи щоб показати цьому зрозпаченому чоловікові, що тут є живі люди (хоч і звідки б вона довідалася про Іваницин розпач?). Та як би воно не було, але Іваниця зрадів цій жінці так, як ще ніколи не радів. Він кинувся просто до неї, не встиг роздивитися, чи стара вона, чи молода, чи гарна, чи не дуже, запримітив лиш, що відзначалася жінка неабияким здоров'ям і гожістю; вона теж не могла, ясна річ, належно поцінувати Іваницю, бо хіба ж упізнаєш всі його гідності в цьому червоному, мов варений рак, захеканому, з витріщеними очима чоловікові того київського бабія, який звабив не одну й не дві. Ну, та менше про це. Хто там знав про Іваницині успіхи в жіноцтва десь у далеких теплих краях? Йшлося про інше. Для жінки Іваниця був просто ще одним з тих, що покупалися сьогодні в ополонці, для нього ж ця жінка стала порятунком.
— Де Кузьма? — крикнув Іваниця — Кузьма де?
— А там, — сказала жінка, показавши поза церкву на таку саму будівлю, коло якої оце стояла.
— Кузьма там? Там? — повторював, мов п'яний або як мала дитина, Іваниця, і жінка подивилася на нього з усмішкою, співчуваючи і, видати, подумавши, що йому трохи перевернулося в голові од того небезпечного купання. Бо тут бувало, мабуть, ще й не таке. Не всі прибігали до города, декого привозили на санях, дехто ж так і не виринав, пірнувши під кригу.
— Там, там усі, — заспокоїла жінка Іваницю, і він по мчав туди, на бігу дивуючись, де тут могла взятися жінка, й геть випустивши з виду отих численних дітей там, на кризі. Адже раз є діти, то повинні бути й жінки. Хоч не вірилося, щоб жінки змирилися з такими одноманітними будівлями, в яких можуть замешкувати тільки байдужі чоловічі душі. Жінка завжди хоче власного гнізда, і кожна прагне влаштувати те гніздо по-своєму, зробити його відмітним. Чоловіки ж, які, по природі своїй, повинні прагнути до величі, не зважаючи при тому на дрібниці, могли цілком вдовольнятися незвичайним цим городом, ось чому Іваниця, може, вперше в своєму житті подумав, що іноді присутність жінки видається недоречною, коли не вжити вислову різкішого.
Але ця жінка врятувала його від непевності, він був вдячний їй, як завжди вдячний був жінкам, може, починаючи від самого свого народження, коли вдячність свою висловлював несвідомо, простим криком, об'явленням про свій прихід на світ.
Він добіг нарешті туди, куди йому показано, ввірвався В приміщення, задихнувся від диму й від густого, пропахлого чоловічим потом і задавненим брудом повітря; в двох кінцях довжезної, переперезаної трьома настилами податей для спання хоромини топилися печі, — одна, коло самих дверей, топилася мовби сама по собі, ніхто не підкладав дров, ніхто не дивився на вогонь, ніхто не сидів поблизу, зате коло другої півколом сиділо навпочіпки кілька берладників, здається, всі вони сушилися після крижаної купелі, від усіх парувало й мовби навіть диміло.
Іваниця пішов до гурту. Кузьма сидів посередині, найближче до вогню, просто навпроти отвору печі; його віспувате лице лисніло від поту, червоні відблиски полум'я робили його ще зловіснішим, ніж там, на кризі; в кожній віспині збиралася загрозлива чорнота; Кузьма саме сміявся з чогось, і рот йому, широко відкритий, теж повнився чорнотою, кожен, поглянувши на такого чоловіка, мимоволі б вигукнув: «Ось злочинна мармиза!» Іваниця бився крізь ліси, перебирався через води, долав відстані, мерз на морозах, зазнав і ганьби, і злигоднів, і все те лиш для того, щоб опинитися коло цього зарізяки, так ніби був йому братом або товаришем по крові й по зброї.
Іваниця сміливо штовхнув плечем Кузьму, вмощуючись поміж ним і невисоким вузькооким чоловіком, який теж, видно, купався, бо сидів у самому спідньому одязі, ще й не висохлому як слід.
— Посунься, — до Кузьми сказав Іваниця.
— Мостись, — байдуже мовив Кузьма, не зворухнувшись з місця, так що Іваниця всунувся між них завдяки тому, що потіснив трохи від вогню хитроокого чоловічка.
— Мерю мого не тривож, — мляво порадив Кузьма. — Він мене рибу навчив ловити. Я його спис кидати навчив, а він мене — рибу ловити. Тепер князь Іван піде на війну, я свого мерю пошлю, хай він кидає спис, а я зостануся рибу ловити.
— Рибу ловити, — повторив меря, хитро скалячи око і,
