Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Ми йдемо далі й далі, на пагорб, якому, здається, немає кінця. Над головою пульсує сонце та видовжує тіні позаду нас. Ми водночас ті, хто крокує з прямою спиною, й ті, хто, похилившись, повзе по землі. Я дивлюся на свою тінь і жадаю, щоб вона вирвалася від мене та втекла в інший бік. Але вона залишається. Вірна.

Тедді першим дістається вершини. Він зістрибує з коня і стає на гребінь гори. Сонячне світло заливає його тіло, обрамляючи жаром.

— Пообідаємо тут, — гукає він до чоловіків, які ще плентаються пагорбом. Решта ватаги підтягується вперед, збадьорена обіцянкою їжі. Кілька чоловіків, які нас тримають, залишаються позаду.

— Зв’яжіть їх, — наказує їм Тедді.

З пагорба нас відтягують униз до групки сосен. Мене, Нельсона та Джова прив’язують кожного окремо до свого дерева. Нама з Лумом відводять недалеко від нас, смикаючи за чудернацьке путо з переплетених кіс, і прив’язують разом. Певно, їхні скальпи печуть. Однак ніхто не кричить, і за це я ними пишаюся.

Мотузка завтовшки з моє зап’ястя. Люди в масках обвивають і обвивають її навколо мене, прив’язують мої руки й тулуб до стовбура, аж доки я сама стаю деревом, а дерево — мною. Коли вони закінчують, я могла б нести на спині все дерево.

Досі важко дихати. Зламаний ніс пульсує.

Задоволені своєю роботою, чоловіки залишають нас і починають підійматися назад на пагорб, щоб приєднатися до решти ватаги. Вони не хвилюються. Попрацювали на славу. Ми не втечемо.

Нельсона прив’язали до дерева праворуч мене. Я повертаю голову — єдине, що можу повернути, — і озиваюся до нього:

— Що робитимемо?

— Ми нічого не вдіємо, — відповідає він. — Вони озброєні, Джейкобе.

— Ні, — протестую я.

Я вовтужуся, човгаючи тілом об мотузку. Якщо смикатимуся досить сильно, то зможу послабити пута й вислизнути. Згадую: я — маленька. Якраз для тісних місць. Одного разу хтось мені це сказав і не помилився. «Будь маленькою, — повторюю я як мантру, кидаючись на мотузку. — Меншою, ніж будь-коли була. Найменшою, якою тільки зможеш бути».

Працює. Мотузка починає здаватися. Я витягаю руки з-під пут — і повітря наповнює мене, обширне та принадне. Руками відштовхую мотузку від себе та потроху висовую вгору тіло, аж доки вивільняю торс і звалююся накарячки. Далі залишається тільки виборсатися ногами.

Я дивлюся на пагорб. Тедді разом зі своїми посіпаками зайняті обідом, вони рвуть зубами в’ялене м’ясо. Ліворуч мене Нам і Лум мовчазно святкують моє звільнення, хитаючи головами з боку в бік. Спершу я кидаюся до Нельсона. Він міг би допомогти мені звільнити інших.

Але зрада Керолайн пригнітила його.

— Ні, Джейкобе, — каже він. — Навіть якщо ми зараз утечемо, вони нас знайдуть. Завжди знаходять.

Тедді з посіпаками знову регочуть. Обід скоро завершиться, і тоді в нас більше не буде шансів. Таке відчуття, ніби я досі несу на спині дерево. У дерев довга пам’ять. Навіть коли нас не стане, вони ще довго залишатимуться свідками всіх тих подій, які з ними сталися.

— Нельсоне, — промовляю до нього. — Є щось, чого я ніколи тобі не казав. Я ділю своє ім’я, китайське ім’я, з персонажем із роману. Це ім’я я ненавидів ще з дитинства. Мене мучило питання, чи воно не прирекло мене на якусь долю — той самий трагічний фатум, який забрав життя цього персонажа. Я поклав усе своє життя на боротьбу з цим, але чомусь і досі потрапляю в халепи.

— Виходить, ти від самого початку був правий, — він здається ще більш зневіреним. — Можливо, це частина твоєї долі.

— Може, й так, — відповідаю я. — Але доки ми сиділи в камері, я дещо збагнув. Усе підряд могло привести мене до такої самої нещасної долі. Або взагалі ніщо. Або ж увесь цей час я просто був дурним, романтичним і підозрілим, а насправді єдине, що керує моїм життям, — це я сам.

— Не розумію, — Нельсон досі не дивиться на мене.

— Отож-бо, що не розумієш, — наполягаю я. — Але хочу сказати, що я мушу спробувати. Навіть якщо мені на роду написано трагічний фінал — байдуже. Я відмовляюся вірити, що це вже кінець. Це не так. Хочу сказати, що я мушу спробувати.

Він підводить на мене очі, й на мить здається, що мені вдалося. Та потім я збагнула причину: я забула зімітувати голос Джейкоба Лі й натомість назовні вислизнула плавна лірика Дайю. Нельсон помічає це, його очі розширюються, але я не відводжу погляду.

Я хочу розповісти йому. Хочу, щоб він знав. Однак перш ніж устигаю це зробити, ще один вибух реготу Тедді й посіпак громом розкочується вниз пагорбом, ошелешує мене й повертає до навислої загрози. «Зараз не час для сповіді, потім ще буде багато моментів», — обіцяю я і собі, і Нельсону.

— Мені прикро щодо ситуації з Керолайн, — у мій голос знову повертається хрипота. — Але ти не можеш допустити, щоб це був кінець. Щоб це був наш кінець.

Для Нельсона цього виявляється достатньо. Його очі знову зосереджуються, стають цілеспрямованими, з різким відтінком лакованого червоного дерева.

— Заради тебе, — каже він. — Заради тебе я спробую, — і його тіло теж починає рухатися.

Я не спускаю очей з Тедді та його посіпак. Їхні зуби виблискують, як ножі на сонці, розрізаючи перисту зелень пагорба. Досі ми залишалися непоміченими, та це ненадовго.

Нельсон налягає на мотузку, тисне на неї грудьми. Його шия червоніє від напруги. Я впираюся ногами в землю й тягну.

— Не здавайся, — закликаю його. Як на мене, мотузку можна розштовхати дужче. Але Нельсон не такий маленький, як я. Він зупиняється значно раніше за мене й захекано закидає голову назад, сперши її об дерево.

— Джейкобе, — промовляє він до мене, проте я не чую. Я тягну, вчепившись кігтями в мотузку.

— Джейкобе, — повторює він.

Я падаю назад у траву й не помічаю, коли встигла розплакатися.

— Іди, — вперше за весь час Нельсон знову щиро усміхається. — Ти маєш повернутися додому.

Але я його не слухаю. Дивлюся вгору на