Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Переводжу погляд на Нельсона й бачу, що він дивиться на мене.

— Про що думаєш? — питає.

— Вони навіть слова не дали нам сказати, — відповідаю я. — На нашому ж слуханні. Точнісінько, як у Каліфорнії.

Нельсон глибоко вдихає.

— Нещодавно, — промовляє він, — один суддя в Каліфорнії постановив, що всі азіати мігрували в Америку через Берингову протоку. Він сказав, що індіанці пішли від нас. А оскільки індіанці не мають майже жодних прав у цій країні, то й китайцям також не слід. Те, що сталося сьогодні, мене не дивує.

— Вільям, — кажу я. Не віриться, що це рішення йшло до мене так довго. — Ми напишемо йому. Він уже має бути в «Шести компаніях». Він знатиме, що робити. Нельсоне, попросися написати листа, перш ніж ми поїдемо. Вони повинні дозволити нам таку розкіш.

Нельсон опускає очі й зітхає.

— Джейкобе, не думаю, що він зможе допомогти в нашій ситуації.

Не таку відповідь я хочу почути. Це не той Нельсон, якого я знаю.

— Що сталося з твоєю надією? — кричу я. Від переляку прокидається Лум, але не каже ні слова, лише спостерігає в обережному мовчанні. — Ми ще не мертві й навіть не засуджені! А ти поводишся так, ніби вже.

Нельсон схрещує руки на грудях, а потім розгинає їх. На мене не дивиться.

— Тож чекаймо, — кажу я. — Чекаймо та приймаймо все, що відбувається. З таким самим успіхом нам могли б і язики відрізати.

— Поглянь на нього, — огризається Нельсон і вказує на Джова. — Ти справді думаєш, що ми чимось відрізняємося від нього? У нас можуть бути язики, але в очах суду, в очах цих людей ми всі однаковісінькі. Наш виступ нічого не змінює. І хоча ми вимовляємо англійські слова, суд усе одно бачить перед собою вуста, з яких вони злітають. Для них ми завжди будемо чужинцями.

— Має бути якийсь вихід, — наполягаю я. Мої слова безглузді й дурні, але я хочу вірити. Нельсон відвертається від мене.

Лум уперше озивається.

— Мабуть, зараз краще відпочити, Джейкобе, — промовляє він.

* * *

Джов єдиний, хто чує її мовчазний прихід, відчуває аромат її парфумів крізь гниль. Вона не просить охоронців розбудити нас і не стукає у двері. Вона стоїть з убивчим спокоєм, аж доки Джов починає по черзі нас будити. Я розплющую очі й бачу знайому постать — завидну постать, — яка чекає зовні.

— Керолайн?

Поруч зі мною підводиться Нельсон і за три короткі кроки підходить до дверей камери. Дівчина відступає назад.

— Що ти тут робиш? — шепоче він. Нам і Лум уже теж прокинулися й помітили цю дівчину, яка все змінила.

Керолайн підіймає голову. Першими в поле зору потрапляють її вуста. Потім ніс, схожий на бутон троянди, і нарешті — очі, ясні й вологі. «Увесь цей час вона не переставала плакати», — усвідомлюю я. Але в її очах є ще дещо — буря, як ось-ось здійметься.

— Я прийшла впевнитися на власні очі, — відповідає вона.

— Керолайн, — промовляє Нельсон, зберігаючи самовладання, — ти ж не віриш, що я міг зашкодити твоєму батькові. Будь ласка, дозволь мені пояснити.

— Батько мертвий. Кажуть, це ти його вбив.

Нельсон робить крок назад.

— Не вір тому, що кажуть інші. Згадай, який я. Згадай нас.

Тут могла би бути пауза, сумнів у її очах, бажання йому повірити. Могли б бути спогади про щасливі дні в батьківському домі: молодший брат вистрибує, Нельсон сміється, а вона дощенту п’яніє від вродливого юнака, який стільки всього знає. Але натомість вона усвідомлює сцену перед собою: п’ятеро брудних китайців у камері, двері, що розділяють нас від неї, і Нельсон тепер уже без скрипки, тому йому більше нічого розповісти їй про музику. Дівчина змінюється на лиці, невпевненість зникає. І я розумію, що вона вже все й назавжди вирішила.

— Який же ти дурний, — каже вона. — Навіть закон не дозволяє нам бути разом.

— Закони можна змінити, — відповідає Нельсон.

— Це саме ти сказав батькові перед тим, як убити його? — наїжачується вона. — Повірити не можу, що дозволила тобі торкнутися до себе, брудний ки…

Її зупиняє інший голос, твердий і незнайомий.

— Гадаю, тобі краще піти, — промовляє він.

Мені потрібна якась мить, щоб збагнути, що цей голос — мій.

Вона вперше глянула не мене. Мене вражає її краса, страшна у своїй люті, її пиха, що спалахує на обличчі, коли вона помічає мій маленький зріст і зажурені очі. Я не відводжу від неї погляду, як і того дня від торговки рибою на ринку. Керолайн дивиться на мене, але не бачить.

— Хай вас повісять, — промовляє вона.

— Іди, — повторюю я, а мій голос тільки гучнішає та більшає, аж доки здається, що він може вирватися крізь двері. — Геть!

Вона обертається. Цього разу ми вже чуємо цокіт її підборів по каменю. Коли вона зникає, залишається тільки аромат її парфумів, які пахнуть магноліями.

9

Судячи з того, як уранці з нами вітаються охоронці, можна подумати, що вони збираються супроводити нас на якесь грандіозне свято.

Нельсон запитує, чи дозволять йому написати листа.

— Авжеж, пиши, — відповідають вони.

Йому дають ручку й папір. Нельсон щось нашкрябує нашвидкуруч, а потім передає записку охоронцю. Той одним оком дивиться на неї та зминає її в передню кишеню своєї куртки.

— Ви сьогодні відправите? — запитує Нельсон.

— Авжеж, сьогодні, — охоронець дивиться на своїх напарників і зловтішно посміхається.

Унизу шериф Бейтс чекає з іншою бричкою.

— Шерифе… — благає Нам, але той навіть не бажає на нього глянути, тож Нам замовкає. Він розуміє, що шериф більше ніколи не подивиться йому у вічі.

— Це сміховинно, — замість Нама продовжує Лум. Його теж ігнорують.

Нас по черзі садять у бричку. Пута на моїх ногах тісні, тож я спотикаюся об підніжок, залізаючи на бричку, і приземляюся Нельсонові під ноги.

— Ну ж бо, Джейкобе, — каже він і підіймає мене зв’язаними руками. — Сядь прямо.

Гадаю, останні кілька днів я була жалюгідною подобою чоловіка.

— Ти віриш, що вона передумає? — питаю