Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Та мені було приємно, що хтось іще пам’ятає. Я не спитав, чи був він у «Централі» того вечора, не моя справа інспекторам запитання ставити, але знати хотілося. Хотілося, щоб він розказав мені, як це було, коли деренчали віконні шибки, а за сім кварталів бабці у восьмому думали, що кінець світу настає; та все дарма, він нічого мені не сказав. Поки йшов додому, мене охопила якась ностальгія, іду, а перед очима постала така картина: з одного боку стою я, а навпроти Алаґа Ідрізович, і, як у ковбойському фільмі, цілимось один в одного. Наприкінці Алаґа падає замертво, а у мене в руці залишається тільки пакет помаранчів. Я не міг пригадати, що зробив із тими помаранчами потім. Чи віддав їх комусь, чи викинув на смітник — нащо мені помаранчі! — чи згодом забув у пивничці, ніяк не пригадаю. А великі ж були ті помаранчі, і велика новина, що Алаґа не схотів прийняти мене перед смертю. Та все дарма, бо ж нічого не могло перевершити моєї сили.

Якби я ще подумав про ті помаранчі, все знову-таки могло бути інакше.

У Сараєві мені не було де співати, прийшла нова мода, шлягери і поп-співаки витіснили народну музику, а я, брате, не схотів бути Мішо Ковачем[101] і Томом Джонсом, от і поїхав співати до якогось корчмаря в Живиницях. Хороша корчма в нього була, не минало й вихідних, щоб кров не пролилася. Я затягну «Джулзулейху», а товариш товаришу вже пляшку на голові розбиває. Такі там люди, відмінні від сараєвців, у Живиницях гулянки завжди вимірювали кількістю розбитих голів. Та й севдах вони не любили той, що душу крає, хотіли оцих потужніших пісень, і часом котрусь сербську, і посавський бечарац[102], і все, під що легко гинути. Найкраще було, коли раз на місяць приїздили дервенчани. Приїздили десятьма автами, уже добряче п’яні, і в якийсь момент витягали ножі, просто з веселощів чи тому, що тоді в Дервенті розбиті пляшки й склянки вже не вважали за справжню гулянку, і краще, коли тебе пісня підхопить, — ти собі любесенько витягаєш ножа і витанцьовуєш, вимахуючи ним, як ото молодички, виводячи коло, хустинками вимахують. А коли тебе зовсім накриє, штрикаєш своїм ножем у столи, по можливості — якнайближче до чиєїсь руки. Їх не любили у Живиницях, але терпіли, бо ніхто не витрачав за одну ніч і половини того, що витрачали дервенчани. Кожен другий з них працював у Німеччині, і для них не було проблемою пхнути в руки акордеоністові сотню марок. Один із них, знов-таки через «Джулзулейху», якось приліпив мені на чоло тисячну банкноту. Взагалі я не дозволяв, щоб мені на чоло гроші ліпили, — то для циганських співаків, а не для мене, але хай вже, то ж дервенчани, битися з ними не хотілося, та й не відштовхували мене ті їхні шаленства. Я хотів повернути чоловікові його тисячу марок, сказав: «Друже, не перегинай палицю, що тобі жінка вдома скаже?». Він не хотів брати назад. Видно, що спантеличений був, шкодував таких грошей, але якщо вже дав — то дав. Люблю таких людей.

А знаєш, що найдивніше? Працюючи в Живиницях, я ніколи ні з ким не побився. Навіть не посварився, навіть ляпаса нікому не дав. Моя сила якось ніби опинилася в природному середовищі й не мала потреби вириватися назовні. Так би це можна було описати по-вченому. Забагато було в тому генделику крові й скла, розбитих голів і носів, поламаних рук і ніг, щоб мені цього бракувало. Крім того, я там був єдиним співаком. У Живиницях не було ані кращого, ані гіршого за мене.

Котрогось дня каже мені ґазда:

— Сейо, весь наступний тиждень ти вільний, бігай, тренуйся, багато не пий, мусиш підготуватися.

— До чого підготуватися?

— До весілля, одружується Андриїця Дервенчанин.

— Ну, — відказав я, — коли так, то я підготуюся як ніколи досі.

Андриїця був найшаленіший з усіх дервенчан, що наїздили до нас. На голову вищий від мене, коли шепотів — барабанні перетинки лускали, а що вдачу мав прикру — то гіршої й бути не може. Завжди йому кортіло доводити, хто найсильніший, хоча всі знали, що він, і ніхто не заперечував, та він би й на колії ліг, щоб показати, що й поїзд проти нього безсилий. Але це легко, зате Андриїця постійно виголошував щось проти Тіто і Партії, суто щоб перевірити, чи наважиться хтось із ним сперечатися і чи, не дай Боже, хтось не заявить на нього. Лаяв Йованку[103] перед начальником міліції, а той тільки голову похилив і вдавав, що не чує. Оце мені в Андриїці не подобалося.

Та загалом усе ж подобався мені він. Якби ні, легше б мені жилося нині.

За два дні до весілля сидів я у театральній кав’ярні з Салемом, майстром із реквізиту, а тоді саме готувалася якась вистава. Ми пили й закушували, коли ж Салем каже, мовляв, хоче дещо мені показати, і виймає з сумки ножа. Виблискує лезо, сантиметрів двадцять, певне, завдовжки, як невеличка шабля. Салем питає:

— Добрий ніж, еге? Ти колись бачив такий?

— Не бачив, Салеме, — відповідаю.

— Ну, то зараз побачиш! — замахнувся ножем і як вдарить мене посеред грудей.

Я навіть поворухнутися не встиг, а одна-єдина секунда, коли наші погляди зустрілися, коли я ще думав, що ніж у мені, та секунда була моїм найбільшим страхом і жахіттям.

Салем сміявся, зі стільця мало не падав, так смішно йому було. А мені зовсім не смішно. Сиджу, ноги в мене трясуться, все коліньми б’юся об стіл.

Я сказав:

— А тепер ти вибирай, що хочеш: або я тебе відлупцюю так, що й рідна мати не впізнає, або ти мені віддаси того ножа!

Ось так я прийшов на Андриїцине весілля із театральним ножем. Щоб і Андриїця бодай раз у житті всрався зі страху.

Якщо гулянки в дервенчан були криваві, то весілля вийшло геть не схожим на них. З’їхалося три сотні гостей, мій ґазда розгорнув для них циркове шатро за рестораном, зі шкільних парт склав одного довгого стола, п’ятдесят метрів завдовжки. Люди посідали на шкільні стільці, ніби справжні учні, чоловіки — один за іншого плечистіший — тулилися один до