Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
— Алаґа переказав, що прийме тебе, коли почуватиметься краще.
— А коли ж це буде? — спитав я.
— Судячи з того, чого мене вчили в університеті, — ніколи.
Ось так мені сказав той лікар. Я б йому в лице плюнув ще й нині, якби на вулиці зустрів.
Спускаюсь я з Потхрастових, день ще якийсь такий ясний, місто залите сонцем, видно навіть муху на вікні по той бік долини, під Требевичем, — саме та краса, заради якої варто витерпіти дев’ять місяців холоднечі. І про кого ж мені думати, як не про нього, чому ж не зі мною він, щоб поглянути на цей наш рай тими очима, якими дивилися всі, коли з ним прощалися. Ех, Алаґо мій, Алаґо, повторював я у ритмі кроків, одна нога, за нею друга, вниз бруківкою та асфальтом, поміж молодих собак, що бавляться якоюсь ганчіркою, змагаються за неї і гарчать так, ніби від тої ганчірки залежить їхнє життя, поміж жінок, що в халатах повертаються з магазину, з-під хусток у них визирають рожеві й блакитні бігуді, вони розглядають незнайомця у своєму кварталі й міркують, що він тут забув, донизу і знов донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, якби ж тобі ще раз побачити, як глибоко сидить у долині це місто, впрівають навіть ті, що схилами спускаються, але їм приємно зустрічати тих, які піднімаються, — вони важко дихають і пхатимуться нагору ще бозна-скільки, двоє робітників несуть на плечах карнизи для штор і лають того, для кого їх несуть, жінка з животом до підборіддя сопе, як локомотив, а двоє чоловіків із пивом кажуть: «Дивися, щоб дитина не вивалилася, бо як покотиться вниз — до Тітової вулиці не здоженеш!». Вона вдає, ніби не чує їх, — коли дерешся вгору, важко й слово вимовити, а надто коли бачиш тих, кому Бог дав дорогу донизу і все донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, ні, я не збожеволів, що розмовляю сам із собою, просто хотів відвідати друга на Потхрастових, але лікарі мене не пустили, таке часто буває, це відомо тим, хто вгору йде, часто таке буває — щодня спускається хтось, несучи під пахвою пакет помаранчів, якого не мав кому віддати, ех, Алаґо мій, Алаґо…
Його поховали як атеїста, з п’ятикутною зіркою на надгробку, і оркестр зіграв над ним марш Леніна. Промову виголосив голова місцевої громади, Джіджі-коваль. Алаґа Ідрізович був донором крові, учасником кампаній з лісовідновлення, добрим другом і сусідом. Що далі, то гірше, страшніше й бути не може. Вперше в житті я згадав про Бога й подумав: що робити, якщо Він таки існує? Раніше він міг тільки з язика мені злетіти, переважно коли лаявся чи хотів заприсягтися чимось неважливим, а тепер, дивлячись на п’ятикутну зірку, думав: що буде, якщо ми помилилися? А хтось із нас точно помилився, бо ж недобре севдалію поховати як партизана. Якось це, брате, не складається докупи. Краще б уже індіанський тотем почепили в нього над головою.
Але це тривало коротко, якраз поки не скінчився похорон; коли ж ми понапивалися за упокій душі Алаґи, я вже й забув про Бога. Не думав ні про те, від чого Алаґа помер, ні про те, чи є в цьому моя провина. Про такі речі думаєш, коли в тебе помирають батько чи мати, брат чи — бодай не зурочити — власна дитина, а він мені не був ні батьком, ні братом, і я легко за один день вийняв його з душі. Проминув, наче й не було його.
До того літа, коли місто забувало про Алаґу, а про великий квітневий сніг згадувало у зв’язку з музичним вечором у «Централі», моє життя точилося саме так, як я розповів. Я ще тримався в рамках пристойності, пам’ятав дні й людей, кого як звати і де я з ким був, а тоді все якось перевернулося. Я забув про нього так само, як забули й інші, хоча лишився вислів «Алаґин сніг» — так і досі називають великий сніг п’ятдесят якогось року, дарма що вже ніхто не знає, хто такий Алаґа Ідрізович; але якось-то я забув і сам себе, і маю цілих десять років, про які не знаю нічого: де я був, що робив, як вижив. Із того часу пам’ятаю тільки картинки, це так само, як і коли Йосеф Самек повитягав був з підвалу шматки кінострічки, потім просто всліпу зліпив їх докупи і показував дітям за динар у неділю, в «Кінотеці». А діти хіба ж розуміються на кіно, їм подобалося, коли проїздили верхи ковбої, а потім раптом з’являвся Моша Піяде[100], виголошував якусь промову на першотравневій демонстрації, а після Моше один гангстер убивав іншого гангстера, і зразу ж по тому закохана пара цілувалася. Такими були ті Самекові фільми, він ліпив їх, щоб заробити на випивку, бо справжні не мав права показувати поза розкладом; таким зробилося і моє життя.
Скажімо, бачу, як стою перед французьким посольством у Белграді, це могло бути за рік або два по смерті Алаґи, і міркую, як би це просочитися всередину, щоб мене при цьому не помітили. У посольстві працювала така собі Маріяна, красуня із Задара, я трохи коло неї увивався, та їй і самій це подобалося, от і пообіцяла організувати мені через посла візу у Францію. Ніби я перебуваю в конфлікті з владою, мене переслідують за політичні переконання, і вже мені не жити, якщо французи не допоможуть. Мене не хвилювало, що після цього не буде дороги назад у Югославію, що Сараєво мене вже живим не побачить, а ще менше хвилювало, що вона думає і чому їде зі мною в Париж. Коли пояснила, чому, було вже пізно, ми прибули в Париж, я сказав, що піду в туалет, ось залишаю цигарки й запальничку! — мовляв, повернуся по них, такий жарт, вона засміялася і
