Твори - Гі де Мопассан

вчора, і відколи її нещасне, мертве тіло покинуло дім, мені здається, що я самотня у всьому світі. Матір любиш, майже не знаючи й не почуваючи, бо це так природно, як саме життя, і глибину коріння цієї любові помічаєш тільки в хвилину вічної розлуки. Жодне інше почуття не можна з цим порівняти, бо всяке інше виникає під час зустрічі, а це — вроджене; всяке інше трапляється нам пізніше випадково в житті, а це живе від першого дня в нашій крові. І потім не тільки саму матір втрачаєш, а й усе наше дитинство наполовину зникає, бо наше маленьке дівоче життя належить їй не менш, ніж нам. Тільки вона його так знала, як ми, й пам’ятала безліч дрібниць того далекого, незначного й дорогого, що було і залишається першим ніжним хвилюванням нашого серця. Тільки їй я могла ще сказати: «Пригадуєш, мамо, той день, коли?.. Пригадуєш, мамо, порцелянову ляльку, що бабуся мені подарувала?..» Ми перебирали вдвох довгі й приємні чотки дрібних, смішних спогадів, яких ніхто на землі, крім мене, вже не знає. Отож якась частина мене самої вмерла, старша й найкраща. Я втратила бідне серце, де ще жила та маленька дівчинка, якою я колись була. Тепер ніхто вже не знає, ніхто не пам’ятає маленької Анни, її коротеньких спідничок, її сміху й примх.

І настане день, либонь, уже й недалекий, коли і я піду, залишаючи одну на світі мою любу Аннету, як покинула мене тепер мама. Як усе це сумно, жорстоко, тяжко! А втім, про це не думаєш, не звертаєш уваги на те, що смерть бере когось щохвилини, як і нас незабаром візьме. Коли б ми це бачили й думали про це, коли б усе те, що перед нами проходить, нас не розважало, не веселило й не сліпило, то й жити не можна було б, ми збожеволіли б від свідомості цього повсякчасного вбивства.

Я така знесилена й пригнічена, що мені незмога щось робити. Вдень і вночі думаю про бідну маму, забиту в ящик, закопану в землю серед поля під дощем, і про те, що її старе обличчя, яке я цілувала з такою радістю, тепер уже не що інше, як страшна і гниюча маса. О, який жах!

Батька я втратила, як тільки вийшла заміж, і не відчула всього цього так, як відчуваю тепер. Так, пожалійте мене, думайте про мене, пишіть мені. Ви мені тепер дуже потрібні!

Анна»

25 липня, Париж.

«Бідний друже!

Ваш сум завдає мені страшного болю. Я також не можу тепер радісно дивитися на життя. Коли Ви поїхали, я лишився самотній, покинутий, без прихильності й притулку. Все мене стомлює, дратує, обридає мені. Я весь час думаю про Вас та про нашу Аннету, почуваю, що Ви обидві далеко, а мені так потрібна Ваша близькість.

Дивна річ, як я почуваю, що ви далеко, і як мені Вас бракує! Ніколи, навіть як був я молодий, Ви не були для мене до такої міри всім, як тепер. Певний час я вже передчував цю кризу, що нагадує сонячний удар на схилі літа. Те, що я почуваю, таке чудне, що мені хочеться Вам розповісти про це. Уявіть собі — я не можу гуляти після Вашого від’їзду. Раніше, і навіть останніми місяцями, я дуже любив блукати сам вулицями, розважатися людьми та речами, втішаючись радістю, з утіхою крокувати по бруку. Я йшов, сам не знаючи куди, аби тільки ходити, дихати повітрям і мріяти. А тепер більше не можу. Тільки вийду, на мене налягає туга, страх сліпця, що загубив свого собаку. Стою тривожний, мов той мандрівець, що збочив із стежки в лісі і мусить вертатись. Париж здається мені порожнім, страшним, неспокійним. Питаю сам себе: «Куди я йду?» І відповідаю*. «Нікуди, бо гуляю». Так от, не можу вже гуляти знічев’я. Сама думка, що я простую невідомо куди, гнітить мене, стомлює й навіює нудьгу. Тоді я правлюся зі своїм тяжким сумом до клубу.

І знаєте чому? Тільки тому, що Вас тут немає. Я впевнений у цьому! Коли Ви в Парижі, даремної прогулянки не буває, бо десь на вулиці я можу зустріти Вас. Я можу скрізь іти, бо Ви скрізь можете бути. Коли Вас не побачу, то можу хоч зустрітись з Аннетою, а вона — це Ваш образ. Ви обидві сповнюєте для мене вулиці надією, надією пізнати Вас, коли Ви здалеку до мене підходитимете, чи коли я здогадуюсь, що це Ви, ідучи слідом за Вами, — і тоді місто стає для мене чарівним, і жінки, постать яких нагадує Вашу, хвилюють моє серце, втягуючи його у вихор вуличного руху, полегшують моє чекання, відганяють нудьгу від моїх очей і збуджують у мене якусь фізичну жадобу бачити Вас.

Ви назвете мене егоїстом, бідний друже, бо я розповідаю про свою самотність, як старий, туркотливий голуб, — а Ви в цей час плачете так скорботно. Даруйте мені, я так звик, щоб Ви пестили мене, — отож, залишившись на самоті, кричу: «Рятуйте!»

Цілую Вам ноги, щоб Ви пожаліли мене.

Олів’є»

ЗО липня, Ронсьєр.

«Друже!

Дякую за листа. Мені так треба знати, що Ви мене кохаєте! Я пережила страшні дні. Часом думала, що туга вб'є й мене. Ця туга давила мені на груди каменем, чимдалі важчим, гнітила мене й душила. Лікар, якого покликали, аби заспокоїти нервові напади, що бували в мене по чотири й п'ять разів на день, впорскнув мені морфію, і я мало від цього не збожеволіла, а через спеку, що в нас стоїть, мене опанувало збудження, яке доходило до марення. Заспокоїлась я трохи в п'ятницю після великої грози. Треба сказати Вам, що після похорону я зовсім не плакала, а під час урагану, наближення якого мене схвилювало, я зненацька відчула, що з очей моїх поволі потекли дрібні, пекучі сльози. О, які ж болісні ці перші сльози! Вони шматували мене, мов пазурі, і горло у мене так стиснулось, що я не могла навіть дихати. Потім сльози стали частіші, більші, тепліші. Вони точились з моїх очей, немов із джерела; їх було так багато, що моя хустка геть змокріла, і треба була брати другу. Отак величезна брила болю немов пом'якшала, розтопилась і витекла очима.

Відтоді я плачу з ранку до вечора — і це мене рятує. Якби не можна було плакати, то залишилося б тільки збожеволіти або вмерти. Я теж тут дуже самотня. Чоловік їздить по околицях і я