Син - Філіп Майєр
— Словом, нам потрібно бурити свердловини?
— Саме так. І як узагалі твій батько ще може думати про корів? Це для мене справжнісінька загадка. У ті дні, що вже давно минули, кожний цент прибутків надходив до нас завдяки безжальному винищенню трави. Ми випускали на пасовиська в сто разів більше худоби, ніж могло там напасатися, щоб трава зберігалася. Але — як ти, мабуть, зараз думаєш, утомившись від моєї промови, — факти лише наганяють нудьгу. Саме так вважають люди, подібні до твого батька. На що тепер витрачає свій перший мільйон доларів кожне молоденьке дурбецало, яке, розмовляючи з французьким акцентом, гордо називає себе «нафтовиком»? На ранчо з гередфордськими коровами! А тоді він поспішає роздобути ще й «Паккард» і гарненьку дружину. Причому ні перше, ні друге, ні третє із цих надбань аж ніяк не вважає прибутковим. А тим часом усі інші — у тому числі й ми з тобою — не мають іншого виходу, крім як існувати в теперішньому часі. Мені постійно телефонує морський міністр і торочить, що йому жодний контроль виробництва не потрібен. Усе, що він хоче, — це нові, нові й нові свердловини. Єдина-бо річ, якої не мають німці, а ми, техасці, маємо, — це нафта. Уже почалося будівництво нафтопроводу, що проляже звідси аж до Нью-Джерсі, де розташовані всі нафтопереробні заводи. І вони хочуть, чорт забирай, отримати всю нашу нафту — до останньої краплини.
Фінеас усе говорив і говорив, дивлячись уже не на Джинні, а у вікно. Вона мимоволі перестала слухати його промову (він став детально щось розповідати про податки), заглибившись у власні думки. Що буде після того, як вона повторить своєму батькові слова Фінеаса? Моторошно стає від самої думки про таке. Ні, вона не зможе цього зробити.
«Війна не триватиме вічно, — завжди казав батько. — Рано чи пізно все стане на свої місця».
Цікаво, як це воно — бути Чарлзом Мак-Каллоу, який уявляє себе кимсь на кшталт короля? Але короля… чого? Звісно ж, нині, коли полковника давно вже не було серед живих, люди зацікавилися його внуком. Адже віднедавна до нього зачастили репортери, яким він розповідав історії полковника, перемішані з його власними. Наприклад, про те, як він разом із полковником неспокійного тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року взяв штурмом будинок-фортецю, напхом напханий мексиканцями-конокрадами. Джинні також чула від інших, нібито її батько одного разу холоднокровно застрелив людину.
Так чи інакше, а Чарлз Мак-Каллоу належав до категорії людей, що була приречена, мов динозаври, на вимирання. На краще це чи на гірше — але факти є фактами: майже всі власники ранчо, чиї предки свого часу розбагатіли на розведенні худоби, тепер стали банкрутами. Багато людей уже переїхало до великих міст, таких, як Остін, де їй усе ще ставало не по собі. Часи воєн з індіанцями та неосвоєних земель давно вже відійшли в минуле — хоча деякі люди вперто не хотіли цього визнавати. Її батько — височенний, з важелезними кулаками та суворим поглядом — став нарешті тим, ким так мріяв стати ще змалку. Представником епохи, що відійшла в небуття… От тільки до епохи тієї він геть не належав. Та це було вже неважливо — репортери частенько приїжджали, щоб подивитися на те, як вправно він заарканює бичків (ну справжнісінька вистава!). Тож він відібрав серед своїх коней найслухняніших і тримав їх спеціально для відвідувачів. За часів, коли ранчо процвітало, таке вважалося б небаченою дурістю: коні призначені для роботи, а не для забавок.
Пронизливий сигнал автомобіля повернув її до дійсності, і вона стала далі слухати Фінеаса.
— …незважаючи навіть на те, що округ Гілл і досі не має електрики й де-не-де ще можна побачити босоногого щербатого хлопчиська, який їде верхи на віслюкові, — ця війна стала для всіх нас поштовхом уперед, у новітній час. Тепер, коли німці розчавили своїми танками польську кавалерію, будь-який канібал із тихоокеанських островів уже бачив у небі винищувач «Зеро». І якщо я нещодавно ще сумнівався в тому, що епоха вершника й лассо минула, то нині це — надто вже очевидно.
Дівчина ствердно кивнула. Це не потребувало додаткових доказів навіть для неї.
— Джинні, — сказав наостанок Фінеас, пильно подивившись їй у вічі, — якщо ми не почнемо добувати нафту на наших землях просто тепер, то потім надзвичайно про це жалкуватимемо. Позичати гроші твоєму батькові — те саме, що лити воду в пісок. І я дуже хочу, щоб ти поклала цьому край.
Наступного дня вона вже їхала в потязі, що віз її додому. В Сан-Антоніо потяг надовго зупинився, змусивши пасажирів страждати від задухи та нещадних сонячних променів. Дівчина відсунулася від вікна й дихала якомога спокійніше, намагаючись пригадати щось прохолодне. Резервуар із водою, струмок біля зруйнованого дому Ґарсія… Вагон був напхом напханий солдатами-мексиканцями, які сиділи з похнюпленими головами і, мабуть, подумки молили Бога про те, щоб потяг швидше рушив із місця. Піт струмками тік по їхніх обличчях та шиях. Джинні подумала, що вони схожі на бичків, яких везуть на бійню. Що ж — так воно й було: тисячі отаких солдатів загинули від японських мечів. А їхній генерал Мак-Артур — просто втік (щось надто вже добре все для нього склалося!).
Дівчина спробувала спіймати погляд бодай когось із солдатів, але всі вони як один утупилися в підлогу. Ходячі мерці. А скільки з них іще навіть не мали близькості з жінкою?! Як же розлютився б її батько, якби вона сказала йому, мовляв, я втомилася бути самотньою й віддалася солдатові. Добре все-таки було б нарешті позбутися цього тягаря. Клінт і Пол, між іншим, відвідували будинок розпусти в Каррізо. Причому батько чудово про це знав.
«Мені ж чомусь це не дозволено!» — розлючено подумала Джинні.
Згадалися раптом дні з недалекого минулого — коли вона малим дівчатком заходила до батька в кабінет. Він працював собі, не звертаючи на доньку жодної уваги. І Джинні або влаштовувалася на вільному стільці з книжкою, або заглядала батькові через плече. І тоді він, помітивши нарешті, що вона тут, мовчки цьомав її в чоло. І це означало не що інше, як «відчепись, будь ласка».
Оце й усе його спілкування з нею — коли-не-коли погладити по голівці та поцілувати. Та він навіть коням
