Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Тому що, коли не знати, що такі люди є, то дуже тяжко жити.
А це ж вона про себе говорить, раптом розуміє Дарина. Про те, як вона сама колись жила без такого знаття — скільки ж то років, сім? Ні, більше, — дружиною офіційно визнаного шиза. Інженер Гощинський колись так само чесно повз уночі по своїй темній вулиці з перебитою ногою — поки йому не перебили хребта. А довкола всі були нормальні, і ніхто нікуди не повз — усі купували меблі і їздили на відпочинок у Сочі. Так, як ми тепер їздимо в Анталію. Ті, хто не їздив, і тоді, й тепер, права голосу не мають, і нам про них краще не знати. У музейного працівника зарплата була вісімдесят рублів. Дядя Володя, за совдепівськими стандартами — багатій, після одруження теж повіз свою Оленьку в Сочі. Вони й її з собою кликали, а вона тоді зі злости записалася в студзагін і там другого ж вечора віддалася Сергієві на підстеленій на піску штормовці, потім Сергій ту штормовку викинув. З того першого разу їй найяскравіше запам'яталося відчуття протягу в промежині, коли лежиш просто неба зі спущеними трусиками. І ще — переможна свідомість того, що тепер вона з матір'ю на рівних: що та їй більше не указ. Не виключено, якби не Сергій — якби підстелена штормовка не розтяглася в їхні довгі блукальні ночі, вірші в човні й її сльози в нього на грудях (мокрі плями цим разом на футболці — мітила бідного хлопця з усіх залоз!), — то вона б того літа і з цілим студзагоном переспала, цілий частокіл фалосів воздвигла б між собою й матір'ю, — ще не знаючи, в сліпоті юности, що ніякий це не вихід. Що від матері виходу взагалі нема. Що це камера довічного ув'язнення.
Вперше в житті Дарина усвідомлює, що ніколи не намагалась уявити, — ніби тисячу разів проходила повз двері в стіні й ні разу не додумалась зазирнути всередину, — як, власне, жила її мати всі ті темні роки, що лежать нині в неї на антресолях, зв'язані в чотири пухлі папки з поворозочками. Як вона витримала, заморожена в своїй стрункій поставі Снігурки, — і всю ту батькову безнадійну борню, і гніт довкілля, підповзаючий під двері страх, бандитів у під'їзді, машини з червоним хрестом, Дніпродзержинську психушку, і потім майже три роки тягання по лікарнях із пропахлим сечею недобитком того, що колись було коханим чоловіком, — не знаючи ще тоді, що він не один такий, що інші також повзли в цей час по своїх сліпих завулках, необлічимою в темряві армією героїв поразки?.. А потім удруге вийшла заміж — і за рік розтовстіла, ніби обвалилася, навіть з лиця. Дядя Володя навчив її смачно їсти, відкрив у ній приспані кулінарні таланти, — в ті роки без батька не було їм де проявитися, вдвох вони з матір'ю харчувалися здебільшого вареною картоплею, Дарина її малою любила, та любить і досі — товчену по-селянському, з кисляком, з покришеною петрушкою (якщо є), які проблеми? У підлітка зовсім інші проблеми, і в дорослих дітей також, і з батьками завжди розминаєшся в часі. Та й узагалі, жити з кимось поруч — то ще не значить бути свідком чиємусь життю. Але як вона витримала аж до самої батькової смерти, що її тримало?..
Дарина ясно здає собі справу, що це питання має тепер прямий стосунок і до її власного життя: вона вчора теж зачинила за собою двері, яких ніхто не хапатиметься відчиняти, щоб дізнатись, як їй за ними ведеться, вона вже відчула вчора цей дотик порожнечі, подих одиночної камери, — коли, вийшовши від шефа, скупо сповістила своїм хлопцям, що «Ліхтар» закривається і що в запропонованому їй іншому форматі вона працювати не буде. (Про шоу «Міс Канал» промовчала!) Вона, звичайно, не сподівалася, що у відповідь хлопці негайно закличуть цілий канал до страйку (чи мо', десь у глибині душі — сподівалась-таки?..), та на каналі всі й давно вже чекали на якесь паскудство й томилися тим мутним жданням, навіть гумор у курилках робився все чорнішим і сороміцькішим, а поки тучі збирались на овиді, народ уже потихеньку й звалював, звільнявся, розлізаючись хто куди мов мишенята, — але її зачепило інше: як, поматюкавшись та повиливавши собі навзаєм жалі (бо це ж було їхнє спільне дитя, «Ліхтар», ними виношене й вичукикане, відбатований шмат життя!..) та порозпитувавши в неї, невже ж справді вона піде з каналу (і чи має на прикметі якісь перспективи, о, це їх цікавило найдужче!), — хлопці по якімсь часі, вона це відчула, — були вже не з нею, внутрішньо розступилися, випустивши її з захвату уваги: кожен уже мізкував над власними перспективами, над тим, у який бік гребти собі і що тепер починати з собою, а вона була вже поза межами кола — і стояла з закляклим на губах кривим осміхом недоказаного, як із колготкою, натягненою на одну ногу. (Вовчик, її рідний режисер од стількох років, — той і взагалі зробив неприємно заклопотане обличчя, ніби враз згадав про якусь важливу справу, коли вона сказала про бандитизм і блядство — що вона в тому участи брати не збирається, — і вона збагнула, що Вовчик залишиться, при всякому-будь власникові, й БУДЕ брати в тому участь, а на неї вже образився — за те, що вона НЕ, і що так із маху одбирала в нього можливість не почуватися при тому гівном: ну ось уже й є перша людина, що рада буде з її відходу, вмикаємо лічильника, хто далі?..) Ні, їй, звісно, не загрожувало картопляне пюре на обід і вечерю, — їй загрожувало тільки те, що чекає на всіх аутсайдерів: самотність. Сиди собі в хаті зі своїм хлопом (і ще дякуй Богові, що маєш доброго хлопа!) і гордо їж своє почуття правоти, хоч удавися, — а життя тимчасом мчатиме далі без тебе. Як тільки ти зникнеш з екранів, тебе забудуть, — і не таких забували. Це не кіно, дорогуша (як каже Антоша), не закинута на полицю «нєтлєнка», що має шанс колись іще вигулькнути на світ Божий, — це телебачення. Шоу маст ґоу он. А вона завжди була на людях і з людьми, вона любить людей і звикла до того, що й її люблять, — і як тепер усе це витримати, на самому лиш почутті
