Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Знаєш, мам, що він мені сказав? Про мій «Ліхтар»? Сказав, що нікому мої герої не потрібні. Що це не ті герої, які зараз на часі.
На часі, який чудовий вираз, — її мов ножем порнуло. Пьотр Нікалаїч, Алексей Васільїч — вони купили цей час, як купували ефірний, вони самі мали себе за головних, ні, за єдиних героїв п'єси життя, спеціально під них і писаної, як вони вважали, і так у цьому переконанні й зоставалися — аж до останнього контрольного пострілу в голову. Але шеф, шеф! — він же не з тих, не їхньої породи, він же колись був здібним журналістом, який чудесний на початку дев'яностих зробив був фільм про чернівецьких облисілих діток, там, здається, витік ракетного палива був у військовій частині, місто, на добрий лад, треба було відселяти, — стоп-стоп, але ж тему то після того — згорнули, не випливала більше, і, одну хвилиночку, дайте згадати, — чоловік, який розслідував причини катастрофи, з місцевих, — здається, чи не загинув якось тишком-нишком за нез'ясованих обставин, якщо вона нічого не плутає?.. Спробуй тут не сплутай, спробуй утримай усе в пам'яті, коли в тій пам'яті давно перебор, перевантаження системи, і в тебе давно вже не голова, а ящик із-під комп'ютера, захаращений, як обрізками плівки, кадрами невстановленого походження, невідомо-куди-належними краєвидами та обличчями з відклеєними від них іменами (тисячу разів уже бувало: обличчя впізнаєш, людину — ні!). І так собі гадаєш, ніби несеш людям інформацію, а насправді тільки збільшуєш кількість обрізків у їхніх головах і таким чином допомагаєш їм забувати, бо й сама вже ні фіга не пам'ятаєш, окрім того, що стримить перед очима, на розчищеному серед завалів вузенькому проміжку сьогодні-на-сьогодні. О чорт, може, й справді вона чимось не тим займається?..
— Самі вони не на часі, — гірко озивається Ольга Федорівна, і Дарині блимає неясний здогад, що мати вкладає в ці слова щось своє, їй, Дарині, невидиме й неприступне. І додає, теж не знати кого маючи на думці: — Таргани.
Якийсь Дарина вгадує за цими словами місточок, хистку кладочку, перекинуту до неї, з берега на берег, але вона не має коли до того дослухатися, її несе по своєму руслу, — і не з самої тільки інерції активного життя, котре ніколи по-справжньому не чує тих, хто випав із системи (ну бо що ж вони можуть нам корисного повідати, пенсіонери, безробітні, бомжі, банкрути, зіжмакані упаковки, зметені на край хідника, по якому ми хвацько цокаємо нашими новенькими підборами від Bally, на які вони вже ніколи не зможуть собі дозволити?..), — просто, її переповняє кривда, велика й нестерпуча, в ній зяє свіжий пробій, який вона тільки-тільки почала залатувати, і вона зараз усуціль перейнята собою, як дядя Володя своїм артритом: розказана матері, в трохи іншій редакції, ніж звечора Адріянові, розмова з шефом, у міру того як розказується, набирає в її власній свідомості певних кшталтів, стягується докупи, і тільки це для неї зараз і важливо — переозвучити й змонтувати в пам'яті вчорашню плівку таким чином, щоб можна було записати її собі в актив і жити з цим далі. Все, що для такої процедури потрібно, — це вдячна аудиторія з підтакуючими оханнями, мама ж знай вибивається з ролі й перехлюпується кудись не в той бік, усе ще не второпавши, в які формочки їй належить увіллятися й стягтися льодком, — здає старушка, факт: не та вже гнучкість, не та швидкість реакцій… Але «таргани» — щось у цьому, далебі, є, мимохідь відзначає дочка: мати таки має чуття слова, недарма замолоду писала вірші, хоча, зрештою, хто їх тоді, в шістдесяті, не писав, — у шефові й справді тепер прозирає Дарині щось тарганяче, дарма що він ніколи не носив вусів. А шкода, йому б пасували. Таке нервове посмикування носом, тим помітніше, чим дужче він учора, по наростаючій, нервувався, — такий вираз, ніби чоловік постійно принюхується до чогось смердючого. Антоша навіть запевняв, і давненько вже, що шеф не інакше як кокаїнчиком бавиться, і після вчорашнього вона схильна в це повірити: не може людина цілий час жити в такій клоаці, чимось треба глушити принаймні нюх.
— Знаєш, чого мені безумно жалко, ма? Того сюжету, який я планувала на наступний тиждень, я тобі не розказувала?
— Ти мені взагалі нічого не розказуєш. — Ну от, прошу дуже, тепер іще й претензії.
— Неправда, розказую… А сюжет якраз героїчний без натяжок — про хірурга з райцентру на Донеччині, з такого, знаєш, цілком убитого шахтарського містечка, звідки все живе втікає і трикімнатні квартири за триста доларів продаються, цілі квартали пусткою стоять… У хірурга зарплата двісті сорок гривень, менше, як у тебе пенсія. Так от, викликали його серед ночі на операцію, він біг по вулиці — а вулиця темна, ліхтарі не горять, звалився в розриту яму, зламав ногу — і так, зі зламаною ногою, незрозуміло як доповз-таки до своєї лікарні, і так і операцію зробив. І тільки після того дався себе відвезти в травматологію — після операції дві каталки зразу, для пацієнта й для хірурга. Ось і так люди в цій країні живуть. Розкажи дяді Володі, хай хоч колеґи знатимуть…
Чого вона НЕ розказує, бо це щемить живим зрізом: як напередодні говорила з тим чоловіком по телефону, домовляючись про приїзд на зйомку, — у нього виявився напрочуд славний, затишний, як повстяні капці, голос, і він трошки затинався, либонь, від збентеження, — як же ж, із самого Києва до нього телебачення їде… А після цього її покликали до шефа. Яка Донеччина, куда ти лєзєш, забудь!.. Шеф навіть на російську перейшов, як завжди, коли тратив самовладання. Донеччину належалося тепер показувати районом абсолютного процвітання, практично Швейцарією, а ще краще не показувати взагалі. І далі вже він сказав оте про її героїв — що вони нікому не потрібні, програма закривається. Провалитися тепер перед тим чоловіком зі стиду. А мама, з жадібною увагою від'охавши кожне доччине слово, ще й досипає їй на свіжий зріз перцю — натхненно лепечучи, що ось, ось якраз такими ж людьми, як цей хірург, країна
